«Хай серед простих вояків буде хоч один міністр», — переказують сучасники його слова перед військовою операцією українського війська проти більшовиків, яка…
«росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, — ненависть до України».
Цю відому цитату Олеся Гончара кожен чув хоча б раз у житті. Москалі любили казати: «Згодуйте імперії регіон». А що трапиться, якщо постійно «годувати» диктаторів? Правильно — вони по шматку будуть пожирати всю країну. Але жоден українець ніколи не поступиться ані клаптиком рідної землі.
Щоб там не повторювали собі як мантру орківські пропагандисти, Донеччина і Луганщина — це Україна. Історично, ментально, юридично, етнічно — цілком і повністю.
Східні території України за часів козацтва
«У 1546 році очевидець повідомляв, що на середньому Подінців’ї «У Святых Гор и выше и ниже, позаводили в лесах… зимовища для своих кошей. Тут строили казаки и струги… Черкасы севрюки (тобто українці) стали расставлять по Северскому Донцу зимовища своих товариств и таким образом завели в поперек страшного Поля дозорную цепь от крымцев», — із розповіді Тараса Чухліба, доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту історії України НАН, автора книги «Донеччина та Луганщина — козацькі землі України (XVI–XVIII ст.)»
Що це означає? А те, що такі старі козацькі поселення, як Олександрівка та Крутоярівка, — це сучасний Донецьк; зимівники Кам’яний Брід, Красний Яр та Хутір Вергунка об’єдналися в наш Луганськ, зимівник Лисичий Байрак був колискою Лисичанська, а на місці козацької фортеці Домаха виріс Маріуполь. Крім цього, такі великі міста, як Кремінна (1679 р., у минулому Новоглухів), Старобільськ (1686 р., Слобода Більська), Макіївка (1690 р., зимівник Ясинівка), Мар’їнка (1840 р.) та багато інших.
Як Донеччина допомагала становленню українського націоналізму?
Армія УНР допомагала визволяти Донеччину від російсько-більшовицької влади. У той час саме схід нашої держави першим прийняв на себе удар більшовиків.
Це стало можливим завдяки підпіллю, котре допомогло військам УНР відбити російсько-більшовицьку навалу. Анархісти Нестора Махна спочатку припустилися помилки у співпраці з російською ордою, але потім зробили правильні висновки і воювали проти них із девізом: «Бий червоних, поки не побіліють, бий білих, поки не почервоніють!»
Така сучасна українська організація УНА-УНСО, котра направлена на розвиток незалежної, правової та демократичної держави, з’явилася завдяки одному з ініціаторів, дисиденту Анатолію Лупинісу, який народився і дитячі роки провів на Донеччині.
Крім цього, вихідцем із Мелітополя був Дмитро Донцов, який, керуючись ідеями Ніцше, дійшов висновку: «Нація — не лише мовна чи національна спільнота, нація — це воля щось спільне творити». Згодом він став автором ідеології інтегрального націоналізму. Саме ця теорія лягла в основу діяльності ОУН-УПА.
Антирадянська діяльність на сході України в часи існування СРСР
Існує міф, що шахтарі Донеччини були прихильниками радянської влади. Але, всупереч такому стереотипу, є багато історичних подій і фактів, які підтверджують протилежне.
У 1957 році у Хрестівці (зараз це окуповане місто Кіровське) було повстання гідності робітників. Під час нього загинув один із шахтарів. Його, немитого, у спецівці поховали в труні, котра була замалою для тіла, а гроші, що були виділені на похорон, адміністрація пропила. Через таке приниження спалахнули повстання. Було так багато людей, що совкова влада вирішила ввести в місто війська. Згодом це подали як «хуліганство», хоча під час повстань було затримано понад 300 осіб.
Сильний вплив щодо розвалу тюрми народів мали шахтарські антирадянські страйки (1989–1990рр). Про те, що на східних територіях діяло найсправжнісіньке українське підпілля, свідчать документи КДБ. А саме: організації Донченка і Дониченка, які боролися з радянським режимом і розкривали злочинну сутність комуністичної партії.
А як щодо шістдесятників і дисидентів?
Тут варто згадати найвідомішого — Василя Стуса. Більшу частину свого життя він прожив у Донецьку, відмовився від громадянства СРСР, бо не хотів «бути рабом».
Відомий на весь світ вірш «Любіть Україну» написав Володимир Сосюра, уродженець Дебальцевого. До речі, після війни Сосюру за цей твір назвали «націоналістом» і «продажним бандерівцем».
Автором вірша «Безсмертя нації — у слові», а також співзасновником Української Гельсінської групи, котра об’єднала діячів українського правозахисного руху, був Микола Руденко, який народився на Луганщині.
Наш ворожий сусід любив нав’язувати міфи, які вони намагаються і досі повторювати, що на сході України носили кокошники і сарафани. Хоча історичні фото і радянське кіно підтверджують протилежне — головними уборами на Донеччині були віночки, а традиційним одягом вишиванка.
Нині, у 2022 році, кожен українець активно розвиває нашу культуру. Одні пишуть пісні, в яких висвітлюють увесь біль, з яким ми стикнулися. Інші — малюють картини, які викликають сльози і мотивують іти далі. Усі ми об’єднані жагою вкладати у свою націю, поклавши навіки кінець будь-чому, що могло б зв’язувати нас із болотними сусідами.
Під скрес московської руїни,
Під лицемірством каяття
Моя повстане Україна
До віковічного буття.
Анатолій Лупиніс
