Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 20 грудня 2024 року Президент України присвоїв 65 окремій механізованій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України почесне…
Як свято ми успадкували його від колишнього срср, за часів якого компартійні пропагандисти, діючи за вказівками тодішньої влади, міфологізували як пересічних партизанів, та і їхніх ватажків.
Довідково. День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001, вперше відзначався 22 вересня 2001 року «…на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам’яті…» Це — державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це — свято людей, сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.
«Історія партизанського руху сфальсифікована…»
Їхні ватажки, обласкані у післявоєнний час компартійним режимом, у мемуарах, видаваних мільйонними тиражами, возвеличували свою діяльність, розповідаючи про реальні та не зовсім заслуги у перемозі над гітлерівською Німеччиною. А ще — наголошували на «керівній ролі партії», яка заохочувала їхні «одкровення» орденами, посадами, привілеями.
Партизанський рух, на думку багатьох істориків, у післявоєнний час настільки обріс міфами, що значна частина українського суспільства досі живе в їхньому полоні. Що вже казати про російське! Минулого року, наприклад, у багатьох містах московії відбулися «марші народних месників», які особисто я мав «честь» спостерігати по ТБ. Так ось, тим «партизанам», які на телекамери жваво згадували, як вони підривали німецькі ешелони, ходили у розвідку і навіть брали «язиків», в роки війни — судячи з їхнього вигляду — ледь виповнилося 5-6 років, а деяких і взагалі не було ще на світі!
— Історія партизанського руху у сучасній росії нічим не відрізняється від радянської версії, — розповідає полковник доктор історичних наук Сергій Сегеда. — Тому сьогодні деякі російські історики і політики безсоромно брешуть про події 1941-1945 років.
Партизанський рух: міфи і реальність
Перед написанням цих рядків я довго думав, чи варто так писати про партизанів часів Другої світової. Але знайомий історик, якого поважаю, порадив мені все ж таки це зробити.
— З міфами завжди боляче розставатися, — сказав мені він. — Але ж ми останнім часом зуміли розстатися з багатьма вигадками з нашої і далекої, і не дуже далекої історії. Коли б мені, студенту історичного факультету Київського університету і кандидату в члени КПРС, сказали, що українці демонтуватимуть пам’ятники леніну та іншим «революційним діячам», то мене, мабуть, «хватонув» би серцевий напад.
Після вторгнення в срср німецький вермахт стрімко просувався вглиб країни, вже 30 червня захопивши Львів. Сталіна та його найближчих посіпак охопила паніка. І 3 липня вусатий кат з відчаєм звернувся до народу: «У зайнятих ворогом районах треба створювати партизанські загони, кінні й піші, створювати диверсійні групи для боротьби з частинами ворожих армій, для підриву мостів, доріг, псування телефонного й телеграфного зв’язку, підпалу лісів, складів та обозів».
Про цю промову люди старшого покоління знали ще зі шкільної парти, були впевнені, що, як писали тоді в підручниках з історії, «охочих боротись з ворогом вистачало», а «командирами ставали пересічні громадяни з патріотичними переконаннями». Та чи так це було насправді?
— Ні, не так, — продовжує доктор історичних наук полковник Сергій Сегеда. — Партизанський рух створювався під тотальним контролем нквс, оскільки ще у довоєнні роки з’явився таємний наказ, який передбачав на випадок війни створення таких загонів. Тож у 1941 році абсолютна більшість партизанських командирів були вихідцями з нетрів цього чекістського монстра, згубивши до війни не одне людське життя. Зокрема, олександр сабуров очолював курси управління виправно-трудових таборів і колоній нквс срср. А командир партизанського загону «Переможці» дмитро медведєв «відзначився рішучістю у боротьбі з контрреволюціонерами і українськими буржуазними націоналістами», як було сказано у поданні на його нагородження орденом Червоного Прапора: у 1936-37 роках він був інспектором при начальнику управління нквс у Харківській області, а потім керував Норильським концтабором, де перевиховували «ворогів народу».
У своїй книзі «Сильні духом» медведєв не приховував, що одним із основних завдань «переможців» була боротьба з УПА. При чому руками німців, для чого підлеглі медведєва влаштовували провокації.
Такий приклад: після невдалого замаху миколи кузнецова на представника німецької окупаційної адміністрації п.драгеля гітлерівці розстріляли близько 500 українців. Драгель дійсно заслуговував смерті, але ініціатором його ліквідації були, скоріше за все, не кузнецов і навіть не медвєдєв. Річ у тім, що восени 1941 року москва ухвалила рішення «про дезорганізацію життя населення окупованих територій». І партизани повинні були «всіма силами і засобами підштовхувати селян вступати до партизанських загонів». За спогадами колишнього ад’ютанта Строкача, той виступав за те, що «треба робити так, аби населення на власній шкурі відчуло жорстокість гітлерівців, щоб його охопив відчай і вони поповнювали наші ряди». Але чи вартувало життя одного нацистського покидька 500 людських життів«?
«Винятковими звірствами вирізнялися партизани федорова…»
Згадаймо Корюківську трагедію, коли загони угорської жандармерії спалили селище з майже 7 тисячами жителів. Партизанський загін колишнього офіцера нквс олексія федорова, який і спровокував цю трагедію, переважав карателів, як стверджували рядові партизани після війни, за кількістю вояків майже в 10 разів. Але й пальцем не ворухнули для порятунку людей. Подібних прикладів можна навести чимало: москва хотіла довести населенню України, що Голодомор 1932-1933 років, репресії 30-х — це так собі, а німецький режим набагато жахливіший.
Окремі партизанські загони вирізнялися не лише провокаціями, а й жорстокістю. Ось як згадував своє перебування у загоні федорова письменник Микола Шеремет, відряджений туди для написання чергового панегірика про цього «полководця»: «Винятковими звірствами відзначалися партизани федорова. Я був свідком, як поліцаїв били до крові, різали ножами, підпалювали на голові волосся, прив’язували за ноги й на аркані конем тягли по лісу, обливали гарячим чаєм, різали статеві органи…»
Не відставали й загони сабурова. Процитую одне із донесень: «знищено родин зрадників із вилученням майна — 39, розстріляно старост, поліцаїв, відповідальних станційних працівників та інших зрадників — 10». Збереглося чимало підтверджень насильства і щодо мирного населення. У листі до командирів Волинського партизанського з’єднання імені лєніна начальник Українського штабу партизанського руху, колишній чекіст Тимофій Строкач писав: «Ваша розвідка на початку грудня за річкою Горинь знищила 48 мирних жителів».
Лаврентій берія 23 січня 1943 року надіслав голові Центрального штабу партизанського руху Пантелеймонові Пономаренку лист наступного змісту: «Особовий склад 12-го батальйону Сабурова гуляє, пиячить, тероризує та грабує місцеве населення, зокрема навіть родичів своїх бійців. Комбат і комісар обіцяють припинити цей безлад, проте діють нерішуче, намагаються прикривати осіб, які займаються бандитизмом».
Замість епілогу
Попри всі маніпуляції навколо партизанського руху, якими так захоплювалися радянські ватажки, відверту фальсифікацію партизанського руху, чимало партизанів дійсно воювали з нацистами. І хтозна, можливо, серед сьогоднішніх партизанів, які все «нахабніше» діють на окупованих вже російськими нацистами територіях, є правнуки тих, хто воював з гітлерівцями?
Партизанський рух на тимчасово підконтрольних рашистам територіях — тема досить делікатна і зі зрозумілих причин закрита. Але подробиці цього руху опору і не повинні бути відомими широкому загалу, оскільки, як стверджують добре поінформовані джерела, окупанти розгорнули на месників справжнє полювання. Але випадки підривів автівок зрадників, ворожих об’єктів, знищення колаборантів набирають обертів. Упевнений, що не за горами той час, коли ми знатимемо поіменно всіх героїв — сьогоднішніх партизанів, які чинять героїчний опір окупантам.
