Це формує спадкоємність та власну військову традицію. 6 грудня 2025 року Президент України присвоїв 152 окремій єгерській бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України…
Безстрашні, сильні, вольові. Куди там Супермену рівнятися до них! Наші мужні захисники. На їхніх обличчях, обпалених війною, втома і рішучість. І, здавалося, ніщо не похитне цих велетів духу, але варто лише згадати про їхніх дітей, як на очах, що ще секунду тому були подібні грозовому ранку, з’являються сльози. Тому що бути батьком — це означає мати серце більше неба, в якому вміщається стільки любові, що вистачить на декілька століть вперед. І ця любов сильніша за відстань, вона не гасне з плином часу й не зникає ніколи.
Сьогодні в Міжнародний День Батька українські воїни розповіли про те, що для них означає бути татом.
У морського піхотинця на псевдо «Топаз» троє чудових діток, яких він безмежно любить. Найстаршій Іринці — 13-ть років, сину Денису — вісім, а наймолодшій Мілі — п’ять з половиною. Саме заради них він добровольцем пішов на фронт.
— У нас немає чужих дітей — всі вони наш найбільший скарб, тому робимо все можливе, а іноді неможливе, щоб вони не бачили ту війну, яку побачили ми. Це дуже страшно, — не стримуючи емоцій каже морпіх.
«Топаз» розуміє, що він не може бути поруч з дітьми, але однак намагається кожну вільну хвилинку витрачати на спілкування з ними.
— Особливо важко переносити розлуку, певно, сину. У нього вік такий, коли він потребує батьківської руки, а маму не дуже хоче слухати. Тому бувало таке, що навіть коли не було зв’язку, вилазив на найвище дерево і там під свист куль й гудіння ворожої авіації давав поради сину. А як інакше? Я ж тато, — з усмішкою згадує військовий.
А от у «Поляка» донька вже доросла — їй 29 років. До того, як чоловік пішов на війну, він навіть не уявляв, що вона так ніжно любить свого батька.
— «Доброго ранку, татусю», «Доброго вечора», «Як ти?» — такі звичайні повідомлення, якими донька мене закидає, а серце від щастя й ніжності просто рветься з грудей. Ось якими важливими часом бувають декілька простих фраз, — каже військовий.
Щоб висловити свою палку любов найріднішим, чоловікові не обов’язково говорити голосні слова — він звик усе доводити вчинками.
— Я батько і заради свого сина зроблю все, щоб звільнити нашу землю. Аби в нього було майбутнє — я взяв до рук зброю і став морпіхом, — говорить військовий на псевдо «Рафінад».
А його побратим морпіх «Кит» зізнається, що в миті, коли земля йде з-під ніг і здається, що сил уже нема, він згадує свою маленьку донечку, його найцінніший скарб у житті. Тоді жага до життя повертається. А як інакше? Хто, крім нього, зможе захистити його принцесу?
Є й ті, хто трішки по-іншому переживають за дітей, адже їм доводиться воювати з ними пліч-о-пліч. Наприклад, морпіх Іван боронить Україну разом із сином. Хоча нині він намагається бути йому більше другом чи побратимом, аніж татом, але чи обманеш батьківське серце, яке болить щоразу, як очі після бою не знаходять рідний силует?
— Я надзвичайно ним пишаюся. Син пройшов курси медиків і під час чергового обстрілу, коли було чимало поранених, він врятував їх усіх. Його вчинки є доказом того, що я все зробив правильно і виховав справжнього чоловіка, — зі сльозами на очах говорить Іван.
Так, війна — то нещадний вогонь, який випалює вщент усе навколо: ліси, поля і людські душі. Проте їй ніколи не випалити силу батьківської любові тих, хто готовий за своїх дітей віддати найдорожче — життя.
Свого часу Вольфганг Моцарт сказав: «Відразу після Бога йде батько». І завдяки українським захисникам з цим важко посперечатися.
Відео: Дмитро Завтонов, Сергій Козачинський, Євген Тристан
