Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
− Коли почалось широкомасштабне вторгнення рф, наша бригада вже була на сході України та ретельно готувалась до можливого вторгнення, − розповідає командир роти 128-ї бригади Антон із позивним «Карий». — Тоді ми перебували на Луганщині, а згодом деякі підрозділи передислокувались у Харківську область. Я тоді командував взводом, і головним нашим завданням було недопущення прориву противника та виставлення танкових загороджень на різних ділянках прикордонної області.
Волноваха. У цьому місті вибухи снарядів та стрілянину чути ще з 2014 року, коли росіяни прийшли на Донеччину під виглядом так званих «шахтьоров» і «повстанцев» вбивати мирних українських громадян. Кілька місяців тому на цьому напрямку здичавілого агресора стримували й воїни закарпатського легіону.
− У певний момент мій взвод передислокувався у Волноваху, де тривали запеклі бої з росіянами. — продовжує «Карий». − Ми завадили ворогу швидко просунутись уперед та стримували їх усіма силами. Я бачив, як російське військове командування відправляло мобілізованих чоловіків з так званої ДНР просто на забій, наче гарматне м’ясо. Позаду ж них йшли «професійні» російські військові з хорошим екіпіруванням, зброєю та новітньою технікою. Але ж їх зовсім не цікавить життя тих людей, котрих вони так героїчно йшли рятувати від неіснуючих нацистів чи «бандеровцев».
В одному з боїв у Волновасі «Карий» дістав осколкове поранення голови.
− Спочатку ми були на околицях села Бугас, там намагались закріпитись, проте ми постійно отримували інформацію від розвідки, що противник нас обійшов та чекає вище по трасі. З боями ми все ж прорвались у Волноваху, і там разом з підрозділами 53-ї бригади зайняли кругову оборону. Якось я зі своїми бійцями із засідки вели вогонь по живій силі противника та російським танкам. Два нам вдалось знищити, але невідомо звідки з’явився третій танк та вистрілив осколково-фугасним снарядом у нашу сторону. Один уламок залізяччя поранив мене, і я був змушений лікуватись, − сказав офіцер.
Антон молодий та перспективний офіцер. Лише рік тому він закінчив львівську Національну академію Сухопутних військ, а вже має чималий бойовий досвід, і головне − бажання бити окупантів до тих пір, поки вони не залишать Україну. То ж у госпіталі хлопчина не довго відлежувався, незабаром повернувся у бригаду. Тимчасово йому доручили командувати ротою та відправили на Луганщину в напрямку Лиман-Кремінна.
− Ми зайняли позиції у селі Ямполівка та в полях поблизу Кремінної, − пригадує Антон. — Ми мали боронити 10 кілометрів фронту наявними силами, а це, щоб ви розуміли, майже пів сотні моїх гірських штурмовиків та близько 200 приданих бійців із Нацгвардії та Державної прикордонної служби України. Я вирішив займати більш вигідні висоти в селі Терни, і вздовж лінії зіткнення невеличкими групами ми перемістились ще десь на півтора кілометра вперед та закріпились. Сили противника переважали, проте на ділянці їхнього прориву ми знищили понад роти росіян та чимало техніки. За даними радіоперехоплення, окупанти тоді вивезли три «Урали» 200-х і мали ще втричі більше поранених.
Після Кремінної «Карий» вів бої з московитами поблизу Ямполя, на різних ділянках вздовж річки Сіверський Донець, під Лисичанськом та Соледаром і, зрештою, знову повернувся у Волноваху.
− Накази не обговорюються, та й часу на роздуми не було. Шляхи підступу до міста я вже знав, тому намагався максимально швидко та безпечно зайняти вигідні позиції, − каже офіцер. — Волноваха була практично вщент розбита російськими «асвабадітєлямі», тому й сховатись там особливо немає де. Щось внутрішнє підказувало мені бути обережнішим, оскільки є вже горе-досвід, проте від долі не втечеш. Під час виконання бойового завдання я знову зазнав ушкодження. Тепер знову на госпітальному ліжку.
За мужність та військовий професіоналізм, проявлені під час боїв з окупантами, офіцера нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Антон каже, що і цього разу довго лікуватись не буде.
− Була б моя воля — уже б до своїх хлопців подався. У нашій бригаді мужні воїни, вони знають, за що воюють. Проте війна помилок не пробачає, до найгіршого сценарію завжди потрібно бути готовим та знати, як діяти. Я обов’язково повернусь на передову та знову поведу хлопців у бій. У бій за перемогу.
