На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Військовослужбовець ЗСУ Олексій Кашпоровський розмістив на своїй сторінці у Facebook пост про те, у якому стані російські агресори залишили селище Богородичне після своєї втечі.
Далі наводимо текст нашого військового.
«Над Богородичним знову український прапор. Його сьогодні вранці почепили десантники… окремої аеромобільної бригади. Росіяни так тікали, що лишили по собі навіть недоварені макарони на плиті. І купу зброї та боєприпасів. І гі…но. Гори гі…на. Вони гадили всюди — у школі, де жили, в будинках і навіть у церкві місцевого монастиря. Тут вони влаштували с…альню просто за олтарем.
У самому селі, за яке точилися запеклі бої, хлопці знайшли тіла наших бійців — без голів і без взуття. І півдесятка тіл вбитих мирних жителів. Останніх тут лишилося тільки двоє — шістдесятирічний Микола і його мати, 93-річна Ніна Іллінічна. Лише вони вдвох пережили окупацію. Живуть у крихітному будиночку, квадратів, мабуть, на 8 максимум. Колись це була якась клуня. А зараз — чи не єдина відносно ціла будівля в Богородичному. Всі решта — зруйновані. Побачивши військових, Ніна Іллінічна одразу переймається, чим же нас пригостити. «Ой, я вам зараз картоплі накопаю! Колю, а може гуску? Я зараз її вам і общипаю!», — маленька бабуся говорить одночасно до нас і до сина. «Немає гусей, тільки двоє осталось! Всіх кацапи позабирали!», — кричить їй у відповідь Микола. «Ну так давай їм одного заріжемо, а другого собі залишимо! А вони пом’януть Васю…», — наполягає бабуся. Я відвертаюся, бо на очі накочуються сльози.
Вася — старший син Ніни Іллінічни, брат Миколи. Його застрелили росіяни. І його дружину. Микола поховав обох на горі за хатою. «Я шалапут, а він був розумний, дві вищі освіти мав!» — розповідає про брата Микола. І тут же кличе кудись у бік руїн: «Ходімо, я тобі гранати дам, я зняв!». «Ви що, розтяжки самі знімаєте?» — дивуюсь безтурботності чоловіка. «Так я їх і ставив, на цих пі…ів! Вони мого брата вбили!» — з надривом говорить Микола. «Я патріот, понімаєш? Тут моя земля, тут! А еті під…и прийшли і брата застрелили… Якби не мама лежача, я б сам до них із гранатою…».
На території напівзруйнованого монастиря сильно смердить. Це залишки мертвої кози, які росіяни кинули просто під дерево. Навколо — купа відстріляних тубусів із РПГ і бита цегла. Неподалік лежить купол дзвіниці — він впав після того, як російська авіабомба влучила в монастир. Над церквою вже майорить український прапор. Хлопці спочатку хотіли повісити його над куполом, але не змогли туди дістатися. В самій церкві росіяни жили й зберігали боєприпаси. Тікаючи, вони їх підпалили. Мабуть, сподівалися, що все це вибухне. Але цього не сталося, і десантникам дістався чималий арсенал. Із самої церкви росіяни покрали ікони. І обі…рали все, що тільки можна. За царською брамою просто влаштували нужник.
Так само обгиджена і школа, де розміщувались російські підрозділи. Залишки їжі, порнографічні карти, покинута зброя та амуніція — це місце швидше нагадує якийсь табір бомжів. У закутку бійці «втарой армії міра» влаштували «місце кохання» — кілька матраців на підлозі, крем для рук і російські порнографічні журнали. Думав, таке вже років двадцять ніхто не друкує.
У дворі школи хлопці годують місцевих котів — консервами з російських сухпайків. Кицьки задоволено муркотять і труться об ноги. Вони теж раді, що в Богородичному знову з’явилися люди. Справжні люди.
Дорогою назад нас знову зустрів Микола. І просто-таки змусив бійців взяти трилітрову банку меду.
Ця ніч, ймовірно, буде першою за довгий час, коли в Богородичному буде по-справжньому тихо”.
Фото з Facebook-сторінки Олексія Кашпоровського
