Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Практично щодня загарбники не полишають спроб прорвати оборону підрозділу морської піхоти на одній зі східних ділянок фронту. Сценарій навали майже незмінний вже декілька тижнів. Спочатку працює ворожа артилерія за допомогою авіації, потім ідуть танки, і завершує цей вогневий треш ординська піхота.
Ворог намагався прорватися з флангу і отримав по зубах
Сотні снарядів, ракет, касетних і фосфорних боєприпасів щоденно летять у бік позицій українських захисників. Зазвичай після щільного обстрілу починаються атакуючі дії. За підтримки бронетехніки висувається піхота ординців і намагається витиснути наших хлопців.
Мінометний розрахунок на чолі з командиром старшим сержантом Юрієм перебуває на постійному бойовому чергуванні. Головне завдання: підтримувати дії морських піхотинців і не давати ворогу можливості просуватися вперед. Цей день не став винятком. Ворог діяв за визначеною програмою, але на додаток був ще більш оскаженілий і тривалий обстріл, а також спроби вклиниться в нашу оборону. На одній із ділянок склалася загрозлива ситуація. Ординці силами до взводу піхоти намагалися під прикриттям складного рельєфу місцевості і зруйнованих житлових будинків обійти з флангу позиції морпіхів. Але спостерігачі своєчасно помітили рух окупантів і надали розрахунку старшого сержанта Юрія їхні координати.
Досвідчений молодший командир діяв чітко і професійно. Не витрачаючи зайвого часу, мінометники швидко навелися за вказаними координатами і відкрили вогонь. Кожен з розрахунку без зупинки виконував команди сержанта. Всі досконало знають свої дії, які вже відпрацьовані до автоматизму. З боку це нагадує налагоджений конвеєр: корегування прицілу, закидання міни і постріл. Фінал атаки виявився для рашистів невдалим. Потужні 120-мм міни почали падати на їхні голови з такою влучністю, що більшість московитів так і залишилася лежати посеред посадок. Інші кидали зброю і бігли в різні боки, залишаючи своїх вбитих і поранених товаришів. Атака була відбита, ворог зазнав втрат і відійшов. У такому надзвичайно напруженому режимі розрахунок старшого сержанта Юрія працює вже сьомий місяць після початку широкомасштабного вторгнення.
Не мріяв про кар’єру військового, але війна змусила змінити ставлення до цієї професії
Юрій — сержант зовсім іншої сучасної формації, яка народилася під час російсько-української війни. Він навчався і набував бойових навичок вже не за радянськими статутами та підручниками, опановував зовсім інші стандарти управління підрозділом та організації бойової роботи. І хоча ніколи не мріяв про кар’єру професійного військового, війна змусила його стати досвідченим фахівцем військової справи.
Народився Юрій в Новій Каховці на Херсонщині. Після закінчення приладобудівного технікуму працював електромонтажником. У 2007–2008 роках проходив строкову службу в Десні. Вивчився на оператора-навідника БМП-1. Після демобілізації повернувся додому і продовжив працювати на одному з підприємств міста. Все змінилося у 2014 році. Після окупації Криму і початку бойових дій на сході країни Юрія мобілізували до лав ЗС України. Пройшов двотижневе навчання в знайомій по строковій службі Десні і виїхав на Схід.
Його було призначено оператором-навідником БМП-2 в окремий батальйон «Айдар», який діяв на Луганщині. Там він брав участь у боях поблизу населеного пункту Щастя. Чоловік згадує своє перше бойове завдання: прикрити вогнем піхотинців біля позиції «Фасад», яка була розташована біля мосту через річку Сіверський Донець. Тоді молодий навідник вдало з ним впоровся. Влучним вогнем екіпаж бойової машини змусив ворога зупинити обстріл наших позицій. Далі була участь у бойових діях поблизу Трьохізбенки, де Юрій у складі свого екіпажу також неодноразово допомагав знищувати ворога.
Після демобілізації повернувся в Нову Каховку, але згодом підписав контракт із підрозділом морської піхоти і відбув на нове місце служби в Маріуполь. У 2016 році після проходження 55-денних навчальних курсів молодших командирів у вже майже рідній Десні отримав звання сержанта. До речі, на цих курсах майбутній молодший командир вчився не тільки керувати особовим складом, а ще й опанував навички володіння різноманітною зброєю, починаючи від автомата АК-74 і закінчуючи великокаліберними кулеметами і гранатометами. Так склалося, що у 2017-му, після закінчення першого контракту, він знов повернувся до цивільного життя. Маючи робочу візу, разом із дружиною виїхав у Данію, де майже рік працював на підприємстві зі складання побутової техніки. Але обставини знову змусили повернутися додому.
«Виконати завдання і зберегти людей — це головне правило для мене як командира»
Новий контракт Юрій уклав із тим саме підрозділом морської піхоти, де починав свою службу на посаді командира відділення, але цього разу вирішив спробувати свої сили як мінометник. Поїхав на навчання у Старичі. Закінчив тримісячні курси підготовки командирів мінометних розрахунків. Маючи за плечима багатий бойовий досвід, він успішно опанував нову військову спеціальність. Уже на новій посаді двічі побував на ротаціях у районі проведення ООС. Але коли виїхав навесні 2021 року в наступну, то навіть не очікував, що вона так затягнеться. До речі, про початок широкомасштабного вторгнення він дізнався від своєї дружини, яка о 4-й ранку 24 лютого зателефонувала йому і повідомила, що їхню Нову Каховку бомблять російські військові літаки.
Потім були хвилювання за долю рідних, які залишалися на окупованій території. На щастя, згодом їм вдалося виїхати на підконтрольну територію. А Юрій тим часом перебував у самому пеклі протистояння із загарбниками. Лютий і березень стали для їхнього підрозділу найбільш складними і драматичними. Було багато виснажливих запеклих боїв, вихід з оточення і втрати бойових побратимів. Та морпіхи не зламалися, вони зберегли свій дух, волю до перемоги і зараз продовжують безжально нищити ворога.
Зі слів Юрія, для нього головним правилом у будь-яких умовах і за будь-яких обставин залишається безперечне виконання бойового завдання і збереження життя товаришів.
— Найдорожче для людини — життя. Воно належить не тільки солдату, а і його родині: матері, дітям. Тому намагаюся, щоб усі хлопці не лише нищили ворогів і наближали нашу перемогу, а й повернулися до своїх домівок.
Фото з особистого архіву старшого сержанта Юрія
