У 2014 році вони були школярами та випускниками, а у 2026-му стали досвідченими лідерами, командирами. Вони тримають лінію фронту, контратакують,…
Кожна людина талановита по-своєму. А незрівнянний Борис Барський талановитий у всьому. На сцені та екрані він може з легкістю перетворитися на конферансьє, поліціанта, хлопчика-піонера, генерала, диригента, буркотливого старого та навіть зіграти начальника підземного центру управління війною.
У Бориса професія така — актор комедійного жанру. Він по життю намагається йти з усмішкою, а своїм дотепним сценічним гумором, прозою, ліричними віршами лікувати людей. Особливо це важливо нині, під час війни. І саме про війну, сміх крізь сльози, власні відчуття й переживання ми й поговорили з легендарним учасником комік-трупи «Маски», народним артистом України Борисом Барським.
— Борисе, понад пів року минуло відтоді, як російські війська здійснили широкомасштабне збройне вторгнення на нашу з вами землю. Ви взагалі могли це колись уявити?
— Ні. Мені й зараз здається, що це якийсь жахливий сон або сценарій до безглуздого фільму, який мені дали почитати й від якого смердить. Як таке взагалі могло статися у XXI столітті в центрі Європи? Тим більше як на такий підступний крок пішли росіяни, в яких ще з радянських часів у нашій країні залишилося багато родичів і друзів? Не розумію…
— Але насправді росія здійснила напад на Україну не зараз, а ще 2014 року, тимчасово захопивши наш Крим і частину Донецької та Луганської областей. Напевно, після цього від кремлівського диктатора та його посіпак можна було очікувати всього, що завгодно. Зокрема й такого нелюдського сценарію щодо розв’язання наймасштабнішої на теренах Старого континенту війни у третьому тисячолітті…
— Спадає на думку, як 2014 року брав участь в одному з музичних фестивалів у Сочі. Як і зазвичай, після закінчення офіційної частини влаштували банкет десь на 600 персон. І от до мене підходить одна, друга публічна особа, «співчутливо» хитають головою, долонею ляскають по плечу, мовляв, ти не хвилюйся, ми й Одесу після Криму «визволимо». «Від кого?» — здивовано перепитую я. «Як від кого? Від націоналістів. Ви ж, одесити, російськомовні, наші люди». Відповідаю: “Так, ми — одесити, а Одеса — це частина України, громадянином і народним артистом якої я є. Там у нас функціонує свій театр «Будинок клоунівˮ, де ми граємо в спектаклях за п’єсами, переважно виданими російською мовою. Крім того, в Україні надруковано вісім моїх книжок російською мовою в жанрі поезії та прози. От скажіть, як ще мене можна образити, аби ви прийшли мене «визволятиˮ?»
Що робити? Знизали вони плечима, замислено подивилися на мене та, як кажуть, відчепилися. А ще я порадив їм, крім пропагандистського телебачення, дивитися також новини в інтернеті, мовляв, можливо, щось корисне з інших незалежних джерел інформації дізнаються.
Я й потім неодноразово в розмові з росіянами доводив, що їхнє керівництво вчинило гидко, скориставшись нашою слабкістю після Євромайдану та захопивши частину Донбасу й Крим. Це можна порівняти з тим, що завітав до тебе родич, привласнив собі найкращі кімнати з видом на море та сказав, що віднині ця житлова площа належить йому. Про це, як і про те, що саме російська армія, а не якісь там «ополченці» або міфічні «зелені чоловічки», захоплювали наші території, і розповідав я росіянам. Хтось дослуховувався, а хтось ні. Щодо реалізації подальших «наполеонівських планів» кремля стосовно Донеччини та Луганщини, я не сумнівався. Але все ж таки в лютневе повторення ранку 22 червня 1941 року не вірив.
— А як, на вашу думку, після 24 лютого ставлення росіян до загарбницької політики їхнього керівництва щодо українців змінилося? Переважна більшість із них розкрили очі або й донині вважають, що не завойовують, а «визволяють» нашу країну?
— Від початку 2014 року я перебував у рф лише кілька разів. Це у 90-х, на початку 2000-х на піку популярності нашої комік-трупи та гумористичного телесеріалу «Маски-шоу» ми багато гастролювали російськими містами. Не можу сказати, що там насправді в їхніх головах. Я не часто нині з ними спілкуюся. Але з-поміж моїх добрих знайомих — адекватні люди, бо я і сам адекватний. На словах вони співчувають нам. Дехто не лише на словах. Приміром, днями дізнався, що в москві поліція затримала одного мого колегу, який вийшов із протестом саме проти війни. А багато хто просто побоюється висловлюватися. Пам’ятаю, як в аеропорту Єрусалима зустрівся з однією відомою людиною. Він підійшов до мене й каже: «Ти знаєш, я все розумію, я на боці України. Але якщо про таке голосно скажу, мене викинуть з москви». А я йому у відповідь: «Слухай, а чого ти мені тут, в Ізраїлі, кажеш про це пошепки?» Як кажуть, нема чого додати… Все зрозуміло. Втім, я, як і всі українці, не шукаю в них якогось співчуття. Я просто вірю в нашу перемогу та впевнений, що саме зараз ціною неймовірних людських страждань, можна сказати, на крові народжується нова українська держава.
— І цю державу власною сміливою поведінкою згуртував Президент Зеленський, який, до речі, як і ви, був актором комедійного жанру. Ви вірили в нього, коли він йшов на президентські вибори?
— Вірив, звісно. Тим більш, що в нього до того був уже досить великий досвід щодо перебування на чолі держави. З цим він блискуче впорався в образі президента Василя Голобородька в політично-комедійному телесеріалі «Слуга народу». Жартую, звичайно, про Голобородька, я ж артист, комік. Але, якщо відверто, я був упевнений у Зеленському на всі 100 відсотків і не помилився. У важку годину він не розгубився, залишився зі своїм народом. І згуртував навколо себе не лише нашу країну, а й увесь цивілізований світ, який всебічно підтримує та готовий підтримувати й надалі країну, у керма якої перебуває саме він. А ще я вірю, що після перемоги на нас врешті-решт чекає справжній економічний розвиток і перемога над славнозвісною корупцією. Я так вважаю, це моя суб’єктивна думка.
— А яка роль, знов-таки на вашу думку, у нинішній, опаленій війною, та майбутній мирній Україні відводиться Борису Барському?
— Я — артист. Моє покликання — жартувати, дарувати людям усмішку. Пам’ятаю, як у 2002 році Леонід Кучма мені присвоював звання заслуженого артиста України. Працівники служби Президентського протоколу тоді попередили, що треба швидесенько вийти, отримати з рук Президента відповідний нагрудний знак, сказати кілька правильних слів і також швидесенько повернутися на своє місце. Сиджу, дивлюся, як до мене отримують заслужених лікар і вчитель. Один каже: «Лікую народ України», другий — «Навчаю народ України». І тут мене запрошують до сцени. Як і вчили, підскочив, вибіг до Леоніда Даниловича. Він мене вітає, вручає нагороду, а я йому у відповідь: «Смішу народ України».
Коли після оголошення воєнного стану припинили свою діяльність усі вітчизняні театри, зокрема й наш «Будинок клоунів», як кажуть, був сам не свій. Багато хто з нашого колективу вирушив за кордон, а я вдома з батьком залишився. Вийду на вулицю, щоб скупитися у крамниці, а люди збирають продукти, речі на потреби нашого війська. Хтось побачить мене, кличе, мовляв, скажіть кілька слів. І ось стою перед ними та водночас із жартами кажу якісь правильні, серйозні слова, аби підтримати наших людей. Намагаюсь їх підбадьорити, а в самого коти скребуть на серці. І в якийсь момент я для себе усвідомив: треба або своєю улюбленою театральною діяльністю займатися, або у волонтери йти.
Раптом чую, що в Києві вже деякі театри розпочали працювати. Гадаю, якщо в столиці можна, то й у нас теж. Тим більш, що в нашому «Будинку клоунів» я ще й читаю власні вірші. Написав у соцмережах, що такого-то числа, у суботу, відбудеться «Вечір поезії» Бориса Барського. Потім їду в автівці та читаю в новинах, що одеська міська рада найближчим часом лише має намір розглянути питання про відкриття закладів культури та мистецтва. Приїхали… Вони, виходить, ще думають, а я вже працюю.
Я без театру, що дерево, з якого не збирають плоди, — стаю диким. І зараз, і після війни не уявляю себе без сцени, без своїх глядачів, усмішки та оплески яких додають оптимізму та є головною нагородою за мою скромну акторську працю. Скільки лиха, страждань випало за останні понад пів року на долю українців. І для того, аби залікувати ці душевні та фізичні рани, потрібний час. Тож роль Бориса Барського і у воєнній, і у мирній Україні — однакова. Вона — акторська, спрямована на заряджання позитивом наших людей.
— Борисе, чув, що трупа вашого театру й ви особисто неодноразово виступали перед військовослужбовцями та мирними мешканцями Донеччини й Луганщини в районі АТО/ООС. Щось можете згадати з цього приводу?..
— У 1987 році я ще встигнув з артистами Одеської філармонії попрацювати перед радянськими солдатами в Афганістані. Даючи там по п’ять концертів на день, я все ставив перед собою запитання й перепитував офіцерів: навіщо ця війна? А мені у відповідь казали, що, мовляв, якби радянські війська не увійшли в Афганістан, там би розмістило свої війська «зловісне та жахливе» НАТО на чолі з американцями. Ось і зараз про ту ж саму нісенітницю щодо України розповідають кремлівські старці та їхні пропагандисти. На жаль, нічого не змінюється. А щодо виступів на сході України, то дійсно, починаючи з 2015 року, ми виступали там щороку. Зокрема й на сцені зруйнованого Маріупольського драматичного театру. Болісно стає, коли згадую про нього… А зараз на думку чогось спадає перша поїздка на Донеччину після початку ведення бойових дій у цьому регіоні. 1 березня 2015 року нам треба було прибути до Краматорська. І ось мені 28 лютого телефонують та перепитують, мовляв, ви не забули, що завтра у вас спектакль, у який спосіб плануєте добиратися? «Ні, не забув, — відповідаю, — але, як буду добиратися до Краматорська, поки не вирішив, мовляв, у мене є ще три дні в запасі». Чую, що на іншому боці слухавки — пауза. «Які три дні, сьогодні ж 28-ме…»
А я просто забув, що у лютому 28 днів. Нема чого додати — заклопотаний артист… Що робити? Адже 28 лютого ми ще граємо в Одесі. Не скасували, відіграли вдома. І ввечері швидко завантажуємо декорації в мікроавтобус нашого постановника Олександра Алексєєва. Кидаємо туди ящик халви, якою потім наших військових на блокпостах пригощали, та їдемо до Краматорська. Десь вранці 1-го були майже на місці. Багато дорожніх знаків зі зрозумілих причин на Донеччині тоді познімали. Доїжджаємо до одного з перехресть, і, як у цій казці, навігатор показує — поїдеш праворуч — 28 км до Краматорська, ліворуч — 24 км, а якщо поїдеш прямо степовою дорогою, то через 18 км будеш на місці.
Саша Алексєєв, який був за кермом, вирішив шлях скоротити. Їдемо, а я дивлюсь на цей липкий, як пластилін, чорнозем, і передчуття таке, що застрягнемо. І точно. За хвилин п’ятнадцять бус «сів на живіт». Я зателефонував у Краматорськ організаторам наших гастролей, розповів, що трапилося. Вони пообіцяли приїхати та взяти нас на буксир. Стоїмо, чекаємо та ходимо гілочки й камінці збираємо й заповнюємо ними ями під колесами, аби спробувати самим рушити з місця. Але за нами все ж таки приїхали та «евакуювали». На місці ми були за пів години до початку спектаклю. Ледве встигнули. Наш виступ пройшов на «ура». А після цього ми, за традицією, фотографувалися на сцені зі всіма охочими. Підходить один, другий, дякує та й перепитує, навіщо ми поїхали до Краматорська мінним полем?.. Тут у мене, як кажуть, і мої фірмові вуса, і волосся на голові заворушилися.
— З початку 90-х та до 2006 року виходив гумористичний телесеріал «Маски-шоу», в якому Борис Барський був на перших ролях. Завдяки цьому актори вашої комік-трупи стали надпопулярними. А ми, глядачі, від сміху трималися за животи, спостерігаючи за вашою блискучою грою. Але зненацька «Маски» кудись зникли з ефіру. Чому та чи не мали ви намір знов «повернутися в телевізор»?
— З «Маски-шоу» ми увірвалися на екрани в 1992 році. Виходить, що 30 років минуло відтоді — своєрідний ювілей… Наша комік-трупа висміювала пороки радянської системи. І вийшло так, що розпад СРСР водночас став нашим творчим проривом. Ми — молоді та сміливі. Цензура як така зникла. Перед нами відкрився горизонт можливостей. От ми й каламбурили, як могли. Людям це було до вподоби, а нам працювалося в радість. Так би мовити, відповідали вимогам і телевізійному формату того часу. А всередині двохтисячних формат змінився. І українське, і російське телебачення перестало бути незалежним і почало ставати на світові стандарти телебачення. І ми зі своїм пострадянським продуктом чомусь у них не вписувалися. А тут ще одеська міська влада пішла нам назустріч та виділила приміщення під театр, про створення якого ми тривалий час мріяли. Ми з головою занурилися в роботу щодо проведення ремонтних робіт, створення дизайну. Пам’ятаю, що на початку в залі були ще старі крісла з фанери. Так люди, дякуючи нам після спектаклів, казали, що те, що ми робимо, звісно, смішно, але одне місце після цього дуже болить. А ми у відповідь теж жартували, мовляв, нічого, зате вам целюліт не загрожуватиме.
«Будинок клоунів» відкрився у 2003 році. Наша давня мрія реалізувалася. Проте з телевізійного мовлення ми, як то кажуть, вилетіли. Щоправда, намагалися повернутися. Здається, у 2007-му або у 2008 році нас запросили на музичний фестиваль до Сочі. Мій колега та художній керівник нашого театру Георгій Делієв вхопився за цю пропозицію двома руками. На його думку, це був шанс знов повернутися до великого ефіру. Тим більш, що організатором фестивалю був «перший канал». «Поїхали, Борисе, ти візьмеш їх своєю харизмою, і ми повернемося на кнопку «першого», — підбадьорював мене Жорик.
Поїхали. І ось нас запросили в якусь ВІП-залу. Стоїмо. Я з бокалом шампанського, поруч Делієв. Хтось із присутніх згадує, що я пишу вірші та каже: «Прочитай, Борю». Всі мене оточили, я і прочитав виразно, з інтонацією — ліричне, про курортне кохання. Звісно, в рядках не було жодної нецензурної лексики. Але чомусь після цього саме декому з чоловіків-телевізійників, а не жінкам, вірш не сподобався… А Георгій подивився на мене та закинув: «Так, Барський, «молодець», «взяв всіх своєю харизмою». Так ми в «ящик» і не повернулися. Але це було 15 років тому, і ніхто не міг собі уявити, що росія перетвориться на агресора, а її телеканали, зокрема й «перший», стануть справжнім рупором розпалювання війни та ворожнечі проти України.
Знаєте, я ж багато років працюю в жанрі пантоміми. Тобто створюю художній образ без використання слів. І для себе кілька разів проводив такий експеримент… Включав якесь пропагандистське російське «ток-шоу», вимикав звук і спостерігав за мімікою та жестами того чи іншого так званого ведучого та їхніх «гостей». Для себе зробив висновок: кривляння під час поганої акторської гри та просто хворі люди.
— А чим зараз зайнятий Борис Барський? Що грає, про що мріє та що може побажати народний артист України своїм співвітчизникам та нашим військовим?
— Борис Барський зараз займається своєю улюбленою справою — роботою в театрі. Нині наша трупа грає у спектаклі «Єврей та Еврідіка» за моєю п’єсою, де я також виступаю в ролі Єврея. Це феєричне шоу, насичене гумором, музикою, піснями та танцями. Воно розповідає про сімейне подружжя, яке прожило разом багато років. Подружжю здається, що з роками почуття між ними охолонули. Вони стали часто сваритися, смішно з’ясовувати стосунки, але розлучатися все одне не наважуються, поки в справу не втручається містика. Після цього Єврей залишається без своєї Еврідіки. Але за відчуттям свободи в нього настає відчуття смутку та пустоти. Чоловік наполегливо вимагає повернути дружину. Його прохання почуте, і знов все повертається на круги своя…
Всім українцям я, звісно, хочу побажати мирного неба, щоб якнайшвидше закінчилася ця кровопролитна війна. Останнім часом на долю наших людей випало занадто багато страждань. У мене самого, починаючи з 2014 року, є таке відчуття, що день іде за два. А українських військових нехай завжди оберігає Господь та Янголи-Хранителі. Ви у нас — найкращі, цвіт нації! А ми — ваш міцний тил, завжди підтримуємо та станемо пліч-о-пліч із вами!
Фото Вячеслава Діордієва та Євгена Тристана
Відео Євгена Тристана
