Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
— На війні ми прикриваємо наші підрозділи, які безпосередньо ведуть бойові дії, і закриваємо над ними небо, щоб противник не міг вести свою аеророзвідку. Протидіємо як БПЛА, так і відповідним наземним станціям ворога, — розповідає командир взводу радіоперешкод роти РЕБ однієї з окремих бригад морської піхоти ВМС ЗС України лейтенант Артем із позивним «Johnny».
Сьогодні його підрозділ, значна частина якого складається з мобілізованих військовослужбовців, успішно виконує специфічні завдання щодо підтримки операцій з дерашифікації нашої землі, які проводять морпіхи на півдні країни.
— Дуже класно бачити результат своєї роботи, знати, що за наданими тобою координатами знищили ворожу техніку чи інші цілі. Аж мурашки по тілу, коли за твоїм наведенням ППОшники збили «Орлан». По суті — це вони зробили цю роботу, але приємно усвідомлювати свою причетність до цього, — зазначає Артем.
При цьому слід зазначити, що ще з пів року тому він і гадки не мав, що полюватиме за безпілотниками окупантів у складі Сил оборони України.
Батько Артема — військовий, який понад 25 років віддав армії, і в дитинстві він часто змінював місця проживання разом із новими гарнізонами, де служив тато. З тих часів з усмішкою згадує спроби батька завести армійські порядки та дисципліну у вихованні дітей. Проте він ніколи не змушував сина обрати саме військову кар’єру, адже сам достатньо помотався по різних місцях служби.
— У Новоград-Волинському я навчався в дуже гарній школі — на той час Колегіумі №11. Там були класні викладачі англійської мови, до нас приїжджали американці й ми вже з молодших класів мали можливість спілкуватися з носіями мови, — згадує Артем.
Тож після школи юнак обирає для себе філологію та здобуває педагогічну освіту в Житомирському державному університеті за спеціальністю вчитель англійської мови та літератури. Водночас, за порадою батька, навчається там на військовій кафедрі.
Після випуску Артем починає будувати власне доросле життя. Працював в турагентстві, пізніше на великому підприємстві у відділі зовнішньоекономічної діяльності, потім у сфері маркетингу в мережі кав’ярень. За цей час одружився, в сім’ї з’явилися діти. За десять днів до широкомасштабного вторгнення влаштувався на нову роботу у велику національну компанію.
— На початок вторгнення ми з сім’єю перебували у подорожі по Львівській області. Перші прильоти ракет по Житомиру дали чітко зрозуміти, що сім’ї туди повертатись небезпечно. Тоді я відправив дружину з дітьми за кордон, а сам разом із друзями повернувся в Житомир, — розповідає Артем.
Приїхавши в рідне місто, Артем одразу включився у волонтерську діяльність. Своєю автівкою — у нього була Шкода Фабія — за координації обласного осередку «Християнської молодіжної церкви» почав займатися евакуацією людей у більш безпечні місця. В основному возив осіб похилого віку, мам з дітьми-інвалідами чи онкохворими дітьми — через Вінницю до Рівного, Львова. Возив кожен день, бувало і по два рейси на добу. Тої машини, до речі, вже немає, була розбита осколками ворожої ракети дещо пізніше.
Армійське життя Артема почалось після телефонного дзвінка та запрошення до Територіального центру комплектування. Там він пройшов медкомісію, а за декілька днів його уже відправили на донавчання. Підготовку проходив там, де й навчався на військовій кафедрі.
— З часу мого студентства усе дуже змінилося. Тоді нас навчали працювати ще на старій, радянській техніці. Ми розуміли, що це маломобільне і малоефективне обладнання, якому навряд чи знайдеться достойне застосування в сучасному конфлікті, — згадує «Johnny». — Коли ж ми проходили допідготовку після мобілізації, дізнався для себе багато цікавого — і щодо роботи на нових засобах, які з’явилися у нас, вітчизняного та закордонного виробництва, і щодо зразків, які застосовує рф. Приємно, що в нашій країні розробили сучасну та ефективну техніку, якою можна якісно протидіяти ворогу. Вона проста у використанні й водночас відповідає усім вимогам сьогодення. Великий плюс, що нас навчали лише того, що буде потрібно в реальних бойових умовах.
Після перепідготовки в Артема був вибір, тож для продовження служби він обрав морську піхоту Військово-Морських Сил ЗС України.
— Коли вперше прийшов у свою частину, одразу склалось стійке враження, що наша армія сьогодні — це система, де найбільше працюють саме зв’язки людина-людина. Навіть під час роботи в турфірмі я не працював і не спілкувався з людьми так багато, як у війську. Допомога, поради, роз’яснення, обмін контактами, розмови про дисципліну і обов’язок — якщо чесно, це цікаво і захоплює, але і досить виснажливо, — зізнається командир взводу.
Проте час і практичний досвід усе розставляють на свої місця. Наразі особовий склад його підрозділу повністю готовий до виконання завдань за призначенням, кожен знає свої завдання, свої функції.
Найбільшою складністю для Артема і його підлеглих залишаються слова, якими вони щодня намагаються заспокоювати рідних, що у них на війні усе гаразд.
— Складно усвідомлювати, що твої діти уперше йдуть у садочок, а ти не поряд з ними, — розповідає Артем. — А на війні мені особисто просто — я знаю, що маю робити, і намагаюсь робити це максимально ефективно. Береш і робиш, бо якщо десь просядеш, «заб’єш», усе піде під гірку і дуже багато хлопців можуть від цього постраждати.
Командир взводу зазначає, що за його особистими спостереженнями, чим ближче до лінії зіткнення, тим краще складаються відносини між людьми. Усі просто розуміють, заради чого вони тут, нема часу й потреби з’ясовувати якійсь міжособистісні проблеми, адже попереду ворог.
— Якщо винести за дужки усю ту лють та ненависть до загарбників, зазначу, що у російських військ таки вдається злити нас, а у нас чудово виходить усю цю злість направляти на те, щоб нищити окупантів та псувати їхні плани. Коли слухаєш перехоплення, що в них щось не виходить, щось у них спалили та знищили, їх криють артою, просто відчуваєш насолоду, — ділиться власними спостереженнями «Johnny». — Ми на своїй землі, ми знаємо, для чого тут, ми знаємо, хто наш противник і що з ним робити.
Також офіцер зазначив, що загальна мобілізація, окрім поповнення особовим складом Сил оборони України, на його погляд, дала ще один неочікуваний ефект, коли досвідченні фахівці з інших сфер приносять в армійське середовище чимало нових ідей, сучасних рішень, оригінальних їхніх втілень тощо. І це круто, це має дуже сильно змінити нашу армію.
На завершення розмови «Johnny» зазначив, що після перемоги хоче повернутися до свого цивільного життя — звичайного, нормального, разом із сім’єю, на своїх територіях. А до цього — зробити так, щоб росія ніколи більше не змогла загрожувати комусь своєю зброєю і своїми військами.
Фото з особистого архіву Артема.
