«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
30 серпня 2022 року виповнюється 100 років від дня народження геніального українського поета Павла Глазового (1922-2004), відомого насамперед влучними гумористичними віршами. Гуморески Павла Глазового такі само знамениті серед українців, як твори його старшого сучасника Остапа Вишні. Обидва письменники стали справжніми уособленнями душі українського гумору ХХ століття, тільки Остап Вишня у прозі, а Павло Глазовий — у поезії.
Народився майбутній поет у селянській сім’ї на Миколаївщині, у селі Новоскелеватка Казанківського району, а освіту здобув у Новомосковській педагогічній школі на Дніпропетровщині. Яскравий, соковитий природними барвами й народними характерами український південь сформував спостережливе око, самобутній дотепний гумор і поетичний дар Павла Глазового — свої перші вірші хлопець почав писати вже у школі.
З дитинства ж у поета сформувалося гостре почуття справедливості й поваги до людини праці. Батько Павла багато й важко працював, щоб утримувати сім’ю, мав міцне заможне господарство. За більшовицькою термінологією він був куркулем, сільським глитаєм, який підпадав під розкуркулення — конфіскацію майна на користь колгоспу. Мама ж хлопця була донькою священника, що додатково посилювало тиск влади на сім’ю. Голод, конфіскація майна, утиски й поневіряння, смерть молодшого брата під час Голодомору 1932-1933 років запам’яталися Павлу Глазовому на все життя.
Незадовго до нападу гітлерівського третього райху на срср Павла Глазового призвали до армії. Це був свідомий вибір юнака — він міг би вступити на навчання до Криворізького педагогічного інституту, однак тоді довелося б переривати навчання, щоб відслужити у війську. Тому Павло вирішив піти до армії на рік раніше, щоб потім вже не залишати студентську лаву.
Служив Павло Глазовий в авіації, здобув кваліфікацію авіамеханіка й закінчив сержантську школу. Напад гітлерівців на радянський союз 22 червня 1941 року застав його в місті Орша на заході Білорусі. Вибратися із зони окупації Глазовому вдалося на поштовому біплані У2. Після прискіпливої перевірки молодого військового направили до ленінграда, де йому випало боронити це радянське місто та його багатостраждальних городян аж до останнього дня нацистської блокади. У ленінграді Павло Глазовий зазнав важкої травми — обпік око, й відтоді дуже погано ним бачив. Сталося це тоді, коли він під бомбардуванням рятував дітей з літака, що палав та врізався на старті у капонір.
Наступні понад півтора року війни Павло Глазовий служив в Азербайджані, де як досвідчений авіамеханік приймав та обслуговував літаки, що їх США поставляли за ленд-лізом через територію Індії та Ірану. Повернутися в рідну Україну він зміг лише 1947 року після демобілізації.
Павло Глазовий: Гумор — це велика справа. Але в житті не завжди весело. Хоча я і вважаю себе щасливою людиною. Адже пройшов пекельними дорогами війни й залишився живим. (А статистика свідчить: зі ста виживало троє). На війні було не до жартів. А після війни весь час смішу людей. Хоча, буває, рикошетом і самому дістається. Але нічого: писав, пишу знову й знову брався за перо.
Уже під час війни Павло Глазовий писав вірші, намагаючись за найменшої змоги фіксувати все, що бачив, і занотовувати свої думки й почуття. Жахлива реальність війни поставала у віршах поета з такою яскравою правдивістю, що читачі застерігали автора від спроб публікації, попереджаючи, що за такі вірші можуть і посадити. Втім, молодий автор вирішив усе ж ризикнути, відібрав найкращі, на його погляд, поезії і 1947 року надіслав їх до одного з київських журналів. Тоді поетові пощастило — попри те, що редактор рішуче відписав, що «за такі вірші можна загриміти й до Сибіру», однак відповідним «органам» про надто вільнодумного поета не повідомив.
Отримавши таку категоричну відповідь, Павло Глазовий міг писати хіба що «в шухляду», даючи читати вірші лише найближчим перевіреним друзям. Однак талант не давав молодику спокою, і він спробував надрукувати хоча б жартівливі свої вірші, в яких не було жодної крамоли. Добірку поезій він надіслав до славнозвісного українського гумористичного журналу «Перець» й уже не сподівався на жодну позитивну відповідь, як раптом його твори потрапили на очі Остапові Вишні. Класик українського гумору відразу розпізнав у віршах Павла Глазового не лише непересічний талант, але й однодумця, який так само тонко й точно відчував душу українського народу.
Остап Вишня: Пошли мені, доле, сили, уміння, таланту, чого хочеш — тільки щоб я хоч що-небудь зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, — щоб народ усміхнувся… І коли мені пощастило хоч разок, хоч на хвильку, на мить розгладити зморшки на чолі народу мого, весело заіскрити очі, — ніякого більше «гонорару» мені не треба.
Остап Вишня посприяв включенню Павла Глазового до редколегії «Перця», допоміг перевестися на навчання до Київського педагогічного інституту. У поета з’явилася можливість творити й публікувати вірші у провідних українських журналах і видавництвах. Так народився той поет-гуморист Павло Глазовий, якого ми всі добре знаємо.
читайте також:
З поетичним талантом та гумористичною геніальністю Павла Глазового могла конкурувати хіба що його працездатність — він міг не відриватися від роботи по кільканадцять годин, писав інколи по 3–4, а то й по 5–7 гуморесок на день. І щоразу це були твори, які цілили в самісіньку суть, гостро відчували момент і водночас були позачасовими, актуальними повсякчас. Це був гумор із хитринкою, з підморгуванням читачеві й слухачеві, з примруженим оком, в якому крізь сміх незрідка бриніла сльоза. Сам Павло Глазовий зауважив цю особливість своєї гумористичної творчості в таких рядках:
Якби не міг збирати я
Веселого й смішного,
Давно розпалась би душа
Під тягарем страшного.
Сучасному читачеві найбільш відомі, мабуть, яскраві гуморески Павла Глазового про українську мову, українську історію, українську політику. То справді непересічні твори, які не втрачають своєї актуальності до сьогодні, хоча написані від 1960-х й аж до 2000-х років. Є серед доробку поета й геніальний пророчий вірш, який не лише абсолютно точно вловив загарбницьку антиукраїнську сутність так званого русского міра, а й із жахливою правдивістю передбачив події сучасної агресії російської федерації проти українського народу й держави Україна та поведінку рашистів на тимчасово окупованих ними територіях. Називається цей вірш, написаний 2000 року, «Кошмарний сон». На жаль, після 2014 року, й особливо після 24 лютого 2022 року, цей сон став реальністю.
Кошмарний сон
Подивишся передачі
Та різні програми
І думаєш: – Скільки ж можна
Дражнитися з нами?
Після кожної реклами,
Кожної об’яви
Тільки й чуєш: «Севастополь –
город русской славы».
Позавчора пізнувато
Я уклався спати.
Сплю і бачу: ніби привид
Пхається до хати.
Пика кругла, наче диня,
Оченята хитрі,
Нога в гіпсі і блотняцька
Кепка на макітрі.
– Ти чого це серед ночі? –
Питаю в прояви,
А він каже: – Собираю
Вещи русской славы,
Откудова эта шуба?
Кажу: – Із Полтави.
Пхає в сумку. – Значит, это
Шуба русской славы.
А откуда эта шапка?
Кажу: – Зі Сваляви.
Пхає в сумку. – Значит, это
Шапка русской славы.
З шафи чоботи жіночі
Тягне за халяви.
– Итальянские? – питає, –
Значит, русской славы…
А откудова иконы?
Из какой державы?
– Із Києва.
– Киев тоже
Город русской славы.
Впакувався, сів до столу
Поїв «на халяву».
– Обожаю вареники –
Всерусскую славу!
– А откуда коньячишко?
Кажу: – З Балаклави…
– Так это же Севастополь,
– Город русской славы…
Видув пляшку. Лізе в ліжко…
До дружини Клави.
– Куди?! – кричу.
Это, – каже, –
Баба русской славы!..
Я злякався і проснувся.
Звідки ця химера?
Напевне я надивився
Передач про мера,
Який має біля моря
Русской слави дачу,
А ще хоче Севастополь
І Крим – на додачу.
