Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
З головної вулиці Києва прибирають пошкоджену та знищену техніку російських окупантів. Мрії бункерного переляканого вбивці жінок і немовлят здійснилася: техніка його війська таки побувала на головній площі України й навіть значно довше, ніж він міг собі уявити. Та й подивилося той парад набагато більше людей, ніж будь-коли приходили навіть у москві. Постояло бездушне залізо достатньо, час забиратись.
Процес прибирання техніки довготривалий. Спочатку її обережно завантажують крани на трали, уважно спостерігаючи за тим, щоб частини іржавої бляшанки не розлізлися. Потім надійно фіксують. Та на цьому процес не закінчується. Навіть від порожніх спалених російських бляшанок тхне чимось гидким і неприємним. Сама енергетика російської техніки викликає неприємні відчуття й навіть огиду. Адже керували нею, обстрілюючи мирні міста, ґвалтівники, вбивці, садисти та відверті збоченці — саме таким є сьогодні обличчя російського солдата. Тож просто прибрати мертве залізяччя рашистів недостатньо. Асфальт ретельно відчищають від іржавих слідів, які залишили трали, прибирають відлущений шматками бруд, а наостанок ще й використовують мийні засоби, щоб жоден слід не нагадував про перебування тут техніки окупантів.
Навіть останній день «параду» гордості російської воєнприйомки зібрав чимало глядачів. Перехожі охоче фотографуються на тлі знищеної російської техніки. Знадобилося зовсім небагато часу, аби весь світ переконався, що непереможність російської армії є нічим іншим, як соплива бульбашка переляканого маніяка-вбивці, котрий сплутав жертву із сильнішим противником. Тож на Хрещатику пройшов саме такий парад, на який насправді заслуговує росія.
