Правоохоронці встановили особу громадянина та притягли його до відповідальності, а суд призначив йому покарання у виді позбавлення волі строком на п`ять років з конфіскацією особистого «Iphone 8»,…
З нагоди 31-річчя Незалежності України є сенс озирнутися в недалеке минуле та згадати, куди був направлений головний вектор розвитку у сфері національної безпеки та оборони за різних часів нашої новітньої історії.
В ідеалі ціль, яка визначена в стратегічних документах, має досягатися незалежно від виконавців, а змінюватися лише під впливом геополітичних чинників. Але в нашій країні, на жаль, дещо по-іншому: і цілі, і їхнє виконання часто-густо залежать від персоналій. Саме цим можна пояснити діаметрально-протилежні зміни у стратегічних документах, які були ухвалені за різних очільників держави. Від «нейтральності» та «позаблоковості» до «набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору».
1993 рік
Отже, перейдемо до конкретики. Перша редакція Воєнної доктрини України була ухвалена Постановою Верховної Ради України № 3529-XII 19 жовтня 1993 р. Згідно з цим документом, «дотримуючись позаблокового статусу, Україна сприяє створенню надійних міжнародних механізмів та загальноєвропейської структури безпеки на двосторонньому, регіональному і глобальному рівнях з метою зміцнення довіри і партнерства на основі принципів взаєморозуміння і відкритості у воєнно-політичній діяльності».
А своїм потенційним противником Україна «вважатиме державу, послідовна політика якої становить воєнну небезпеку для України, веде до втручання у внутрішні справи України, зазіхання на її територіальну цілісність та національні інтереси». Йшлося про якусь абстрактну країну, хоча, про мене, це просто ідеальне визначення російської федерації з її «послідовною політикою» щодо України. Але сказати про це вголос тоді ніхто не наважувався.
Натомість ішлося про «без’ядерний статус». «Ставши в силу історичних обставин власником ядерної зброї, успадкованої нею від колишнього СРСР, Україна ніколи не санкціонує її застосування, виключає з арсеналу своєї зовнішньої політики загрозу використання ядерної зброї».
А ще прямо йшлося про намір «в майбутньому стати без’ядерною державою». Навіть було пояснення такого прагнення (який же наївний вигляд воно має сьогодні): «Україна пов’язує скорочення та знищення ядерної зброї, яка розташована на її території, з адекватними діями інших ядерних держав та наданням ними і світовим співтовариством надійних гарантій її безпеки».
І як довершення нейтральності й миролюбності Україна «виступає проти розміщення іноземних військ на своїй території та на територіях інших держав без їхньої на те згоди». Як із цим тезисом поєднувалося базування на території Криму чорноморського флоту росії, запитання залишалося без відповіді…
2004 рік
Нову Воєнну доктрину України затверджено Указом Президента України від 15 червня 2004 року. Воєнна доктрина України має оборонний характер. Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником. Разом із тим вона вважатиме потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме безпеці України. Україна не має територіальних претензій до інших держав і не визнає таких претензій до неї з боку будь-якої держави.
На відміну від попередньої Воєнної доктрини, цей документ не містить посилання на намір України стати нейтральною, позаблоковою державою, як це було передбачено Декларацією про державний суверенітет України, ухваленою Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року, на яку зроблено посилання в Акті проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленому на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.
Ба більше, 15 липня 2004 року Указом Президента України № 800/2004 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 6 липня 2004 року «Про подальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Комісії Україна — НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 року» до цієї Воєнної доктрини було внесені суттєві доповнення. Зокрема, «в умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС як гарантами безпеки і стабільності в Європі.
Активізація євроатлантичної інтеграції України, в тому числі шляхом глибокого реформування оборонної сфери держави відповідно до європейських стандартів, належить до найважливіших пріоритетів як зовнішньої, так і внутрішньої політики».
У цьому стратегічному документі вважалося, що гіпотетично «Україна може бути втягнута у воєнні конфлікти, які відрізнятимуться за причинами виникнення, цілями сторін та наслідками». Проте відразу майже заперечувалося виникнення будь-якої збройної агресії.
«Ураховуючи тенденції та умови розвитку воєнно-політичної обстановки у світі, Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною», — йшлося в документі.
Про «без’ядерний статус» уже не йшлося, адже 2 червня 1996 року Україна вже втратила статус «ядерної держави». Натомість згадувався Будапештський меморандум. Так, у разі збройної агресії або збройного конфлікту на державному кордоні Україна, серед інших дій, що вживатиме, ініціює «звернення до Ради Безпеки ООН, інших міжнародних організацій, впливових держав, держав — гарантів безпеки України відповідно до Будапештського меморандуму з вимогою визнання акту збройної агресії та примушення агресора до припинення воєнних дій, відновлення територіальної цілісності й державного суверенітету України, відшкодування завданих Україні збитків».
2005 рік
21 квітня 2005 року Указом Президента України в «Питання Воєнної доктрини України» вносяться зміни. Зокрема з’являються такі формулювання: «зміцнення довіри між державами, послідовне зниження загрози використання воєнної сили, проведення політики євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої є вступ до НАТО, як основи загальноєвропейської системи безпеки» та «в умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Виходячи з того, що НАТО і ЄС є гарантами безпеки і стабільності в Європі, Україна готується до повноправного членства в цих організаціях».
2012 рік
8 червня 2012 року Указом Президента України № 390/2012 вводиться в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України «Про нову редакцію Воєнної доктрини України». В цьому стратегічному документі люди, які «порожняк не гонять», старанно «зачистили» будь-які євроатлантичні прагнення України.
«Воєнна доктрина ґрунтується на результатах аналізу воєнно-політичної обстановки, прогнозування її розвитку, принципах оборонної достатності та дотримання політики позаблоковості» та знову вже традиційне «Україна вважає, що збройна агресія, в результаті якої може виникнути локальна або регіональна війна проти неї, в середньостроковій перспективі є малоймовірною».
Ось такі «позаблокові оборонні» доктрини, з «малоймовірністю» збройної агресії проти України стали по суті дороговказом для розвитку Збройних Сил нашої держави в період з 1991 по 2014 роки. На практиці це означало постійне скорочення та хронічне недофінансування, що в кінцевому підсумку призвело до того плачевного стану армії, яка зустріла російську навалу у 2014 році. Тоді українське суспільство, наче раптово прокинувшись, почало розуміти, що армія це не лише «коштовна іграшка», а й необхідний інструмент державності. Але час був втрачений і суспільству залишалося лише з гіркотою констатувати трагічні факти. Що, до речі, і було зроблено в наступному стратегічному документі.
2015 рік
Чергова редакція Воєнної доктрини України ухвалена РНБО України вже під час російської збройної агресії проти України та введена в дію 24 вересня 2015 року Указом Президента України. Доктрина визначає як актуальні воєнні загрози для України: збройну агресію росії проти України; нарощування військової потужності рф у безпосередній близькості до державного кордону, у тому числі можливість розгортання тактичної ядерної зброї на території Криму; мілітаризацію тимчасово окупованої території, присутність військового контингенту рф у Придністровському регіоні Молдови, активізація російськими спецслужбами розвідувально-підривної діяльності в Україні з метою дестабілізації внутрішньої ситуації. Також до загроз віднесено діяльність на території України незаконних збройних формувань, спрямована на залякування населення та порушення функціонування органів державної влади.
По суті це було вже констатуванням фактів, адже на момент ухвалення цього документа Крим вже було анексовано, а на території Донецької та Луганської областей точилися бойові дії.
2021 рік
Указом Президента України від 25 березня 2021 року № 121/2021 Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 березня 2021 року «Про Стратегію воєнної безпеки України».
Головною метою Стратегії воєнної безпеки України є завчасно підготовлена та всебічно забезпечена всеохоплююча оборона України на засадах стримування, стійкості та взаємодії, що забезпечує воєнну безпеку, суверенітет і територіальну цілісність держави, сприяє інтеграції України в євроатлантичний безпековий простір та набуттю членства в НАТО, передбачає активну участь у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.
Всеохоплюючою є оборона держави, яка має такі головні ознаки та передбачає:
— просторовість — превентивні дії та стійкий опір агресору в усіх доменах ведення бойових дій (на суші, на морі та в повітрі, в кіберпросторі та в інформаційному просторі);
— інклюзивність — використання для відсічі агресії всього потенціалу держави та суспільства (воєнного, політичного, економічного, міжнародно-правового (дипломатичного), духовного, культурного тощо);
— багатогранність — застосування всіх форм і способів збройної боротьби з агресором, зокрема асиметричних та інших дій для оборони України, з дотриманням принципів і норм міжнародного права.
Іншими словами, всеохоплююча оборона передбачає залучення всього потенціалу держави та суспільства, на всій території з використанням усіх наявних сил і засобів.
Замість післямови
Ось такий шлях від «нейтралітету» до «всеохоплюючої оборони» змушена була пройти наша держава за 31 рік свого існування. Періодичні (залежно від персони обраного Президента країни) кардинальні зміни стратегічного курсу призвели по суті до трагічних наслідків — руйнації Збройних Сил і системи оборони в цілому. Все це довелося відновлювати, починаючи з 2014 року, ціною неймовірних зусиль усього Українського народу.
Мимоволі постає запитання: можливо, якби раніше не було тих «міжкрапельних позаблокових нейтралітетів із без’ядерними статусами», то сьогодні ми б не змушені були відбивати російське повномасштабне вторгнення? Запитання, як то кажуть, риторичне, й навряд чи ми отримаємо на нього відповідь.
