«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
Життєва криза, що постала через широкомасштабну війну рф проти України, викликала сплеск українського писемного і візуального мистецтва. Доволі часто внутрішні переживання українців виливаються у творчість. Як поезія допомагає пережити війну, евакуацію та долучитися до інформаційної кампанії за Україну, кореспондентці АрміяInform розповіла поетеса Лія Алтухова.
– Ліє, розкажіть свою історію евакуації, вам вдалося виїхати в перші дні військової агресії?
– Я жила на «Чайці» під Києвом, бачила, як одна за одною від’їжджають машини, люди тікають, а сама тримала кішку і не знала, що робити. Насправді Басіко, моя кішка, весь час була зі мною і допомогла пережити все це, бо за нeї хвилювалася більше, аніж за себе. Першу ніч обстрілів ми провели в бомбосховищі з друзями, а на ранок вирішили виїздити. Було нелегко, на одній дорозі російські танки, на іншій зруйновано міст, але люди координували один одного, і за три доби нам вдалося дістатися кордону і потрапити в Угорщину. Потім я близько місяця перебувала в Європі, чекала, що мама теж наважиться виїхати, але вона вирішила залишитись з коханою людиною, і я полетіла до чоловіка у Штати. Я родом із Харкова, під час нападу майже вся моя родина була там, у наш будинок на північній Салтівці влучила ракета, наразі в Харкові ми втратили майже все, що надбали за життя. Усе зруйновано.
– Чи змінилася ваша творчість після війни?
– Так само, як змінилася я і моя аудиторія. Кожен митець транслює те, що його оточує. Нині довкола мене не така картинка, як була раніше: море, хвилі, кохання. Тепер турбують інші речі, з війною я почала писати жорсткіше. Спочатку я перебувала у шоковому стані й зовсім не могла писати. Творчість – це частина життя, а життя руйнується війною. Здавалося, тема поезії закрита. Тому що навіть на вирішення побутових питань не вистачало сил. Зранку перевіряєш новини, чи не прилетіло туди, де рідні. А потім емоції переповнили мене, з’явилась потреба транслювати пережите. Перший вірш під час війни – «Як ти? – теперішня мова любові» – відгукнувся багатьом читачам. Цікаво, що до війни більше відгуків було на вірші, написані російською, нині це змінилося. Вірші українською набирають сотні тисяч переглядів, поширюються в мережі.
– На вашій сторінці у Facebook багато схвальних відгуків, люди потребують такої поезії, вони так само відчувають співчуття і розпач.
– Я найкраще пишу про почуття, мабуть, це емпатія, емоційно проживаю те, що мені розповідають. У березні я попросила у Facebook писати мені свої історії, а потім кілька днів лежала і плакала, переживаючи все це, але після цього виходять гарні вірші, бо в них правда. Для чого людині мистецтво? Часом вона не може висловити власні почуття, але коли читає вірші, то вивільняє свої емоції, іноді навіть через сльози, і очищується від негативу, гніву, нестерпного суму. У минулі роки я проводила поетичні марафони – двотижневі курси для тих, хто пише чи хоче спробувати писати вірші. Цієї осені також планую такий марафон, але хочу зробити його не тільки технічним, а більш терапевтичним для учасників. Адже писати – це надавати форму своїм почуттям.
– Один із ваших найсильніших віршів – «Голоси» – як він був написаний?
– У цьому вірші звучать голоси українських дітей, перед написанням я дивилась багато відео про дітей, постраждалих від цієї війни. Декламуючи його під час поетичних читань, ледь тримаюся, щоб не заплакати. Автор може ридати всередині, але не назовні, бо має донести почуття. «Голоси» перекладені кількома мовами, це можливість передати біль українських дітей іноземцям, які ще не розуміють, що таке російська агресія. Спочатку мною був зроблений переклад англійською, а переклад італійською і німецькою переклали читачі й розповсюджують у мережі. Цей вірш також звучав на День Пам’яті в Лос-Анджелесі.
– У рамках проєкту «Вірші на стінах» у Кракові була представлена ваша поезія, як ви обрали твір для участі?
– Це також була можливість розповісти про війну через вірш, який я написала, побачивши світлини зруйнованого Маріуполя, автор цих фото загинув. Це те, що відбувається просто зараз: майже немає цього міста і людей, які пам’ятають, яким гарним воно було, і від цього моторошно. Це знищення нашого українського світу. Так само я розумію, що не повернусь у той Харків, який я пам’ятаю, рашисти розбомбили мою школу, мій двір, де я виросла, і де ми були наївними, щасливими і сповненими планів. Усього цього немає, і ці втрати носить кожен у собі. Ми ніби втрачаємо опори. Моєю опорою лишилась поезія.
– Ваші твори представлені на порталі «Поезія вільних», створеному Міністерством культури та інформаційної політики України під гаслом «Наша поезія − це зброя, що надихає тих, хто тримає зброю справжню».
– Це важливий проєкт, всеукраїнські воєнні хроніки у віршах. Відтепер кожен талановитий українець може поділитися своїми творами, які навіяла жахлива війна росії проти України. Багато авторів пишуть для себе, але нині відчули потребу ділитися творами, так вони можуть отримати зворотній зв’язок. Я теж довго писала для себе, а публікуюся з 2015 року, тоді вступила до театру-студії «Чорний квадрат», відчула, що можу виступати, і так почалось моє публічне становлення як поета.
– Вочевидь це допомагає вам і в поетичних читаннях, і в інших публічних заходах, адже ви займаєтесь громадською діяльністю?
– Ми перебуваємо в Лос-Анджелесі, мій чоловік – засновник ULAW (Ukrainian Leaders Against War) групи, яка об’єднала українських лідерів, підприємців, блогерів, діячів культури проти війни. Ми спілкуємося з конгресменами та сенаторами США з приводу адвокації зброї та іншої допомоги Україні. У США велика українська громада, яка постійно піднімає питання війни на різних рівнях, організує антивоєнні мітинги на підтримку України, збирає гуманітарну допомогу. Наша мета – доносити до іноземців, що насправді відбувається в Україні, тому що коли інформація надходить не з медіа, а безпосередньо від жінки, яка чекає на чоловіка з полону, від біженців, які тікали від обстрілів, від людей, які бачили руйнацію українських міст на власні очі, це працює і має результат. Наприклад, коли я оповідала свою історію, мої батьки були ще в Харкові під обстрілами та спали в підвалі. Кожен голос у цій війні – важливий.
