Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
На День Незалежності України в кінотеатрах відбудеться прем’єрний показ воєнної драми «Снайпер. Білий ворон» режисера Мар’яна Бушана. Фільм заснований на реальних подіях. Прототип головного героя кінострічки до 2014 року займався екологічними експериментами в рідній Горлівці на Донеччині, а з початком війни вступив у добробат, у підрозділ снайперів.
В інтерв’ю АрміяInform виконавець головної ролі Павло Алдошин, який нині захищає Україну на фронті, розповів про власну війну, підготовку до ролі, знімання фільму, а також своє дитинство.
— Де минуло ваше дитинство?
— Я народився на Херсонщині, в Генічеську, але прожив усе дитинство в Семихатках. Батько помер рано, мені було 5 років. Через це я дуже сильно тяжів до чоловічої компанії. Великий вплив на мене мав батько мого друга, Олександр. Він був для мене не те що взірцем, а важкою чоловічою рукою. В 14 років почав набувати самостійності, пішов на свої хліба, тобто заробляв собі гроші на дискотеку чи кеди для футболу. Зовсім не шкодую, що став самостійним так рано.
— Які найяскравіші спогади дитинства?
— Таких спогадів у мене в голові пролітає дуже багато. Взагалі, моє дитинство пройшло з татарами, бо татари, які не доїхали до Криму, осіли в Херсонській області. Товариш був старший за мене на 2 роки. Пам’ятаю, зима, потужні вітри. Мороз градусів 10, а коли з хуртовиною, то відчуття ніби 20. Засніжена, повністю вкатана дорога. Ми на велосипеді веземо три баули соломи. Мені 14, йому 16. Хтось тримає велосипед, щоб його не задирало, а хтось штовхає солому. Вона падала сотні разів. Повз проходили мої друзі, однолітки. Вони не думали навіть допомогти. А ми з другом мусимо довести цю справу до кінця. Ми маємо доставити ці баули додому, щоб погодувати корів. І тепер я розумію, моя наполегливість і цілеспрямованість родом з тих часів.
— Професія актора — мрія чи випадковість?
— Я був активним — перетворював уроки української літератури або хімії в перформанс. Підбив товаришів співати вірші Лесі Українки, Івана Франка, бо так вони швидше запам’ятовуються. Ми просто вибирали ритмічно схожу мелодію з відомої естрадної пісні і клали туди слова. Потім, під час екзаменування на уроці, важко було вже відмовитися від тієї мелодії, і ми всі ці вірші співали. Пізніше я вступив у театральний інститут. Так склалися події, мабуть, це була доля. Мама мого друга говорила: «тобі ж треба готуватися до вступу». Вона дала мені книжку Глібова, і я вивчив байку та вірш у поїзді, коли їхав вступати в інститут.
— Чим для вас є акторство?
— Концепція моєї професії — це уявляти. Just imagine це точно описує мою діяльність.
— Як з’явився проєкт «Снайпер. Білий ворон»?
— Я хотів цього середовища, цієї атмосфери, цієї енергії, але я не знав, яким чином це втілиться в моїй долі. Завжди бажав потрапити в армійське середовище, в мене був такий посил зсередини. Проте були якісь зовнішні тримачі. Мені зателефонувала моя агентка і сказала, що є проби, як завжди це відбувається, черговий проєкт. Але його відмінність у тому, що це головна роль у повнометражному воєнному фільмі, тема — Донбас, війна в Україні з 2014 року. Спочатку записав самопробу, а потім мене запросили на кастинг. Я пройшов проби. Дуже чекав затвердження на роль. Згодом приходить SMSка «Вас затвердили», от тоді я отримав повну порцію окситоцину.
— Як готувалися до ролі?
— Це була професійна серйозна підготовка. Режисерською умовою було, щоб у кадрі герой мав максимально самовпевнений і достовірний вигляд. Пройти снайперські курси був мій запит. Хотілося навчитися більшого, адже не цікаво грати персонажа, в якому ти все знаєш і все розумієш. На початку роботи ми домовилися з режисером, що ми не втілюємо прототип до деталей. Це настільки багатогранна персоналія, що не вистачило б 20-годинного фільму, щоб розкрити його внутрішній світ.
— Наскільки це важлива для вас роль?
— Щодо моєї кар’єри — покаже час. Проте як для особистості ця роль прийшла до мене вчасно. Я її вимріяв, був готовий до неї й до цього середовища, атмосфери. Це дуже важлива сторінка в моєму житті — подивитися на себе через 30-40 років.
— Яких людей ви зустріли на фронті?
— Дуже болюче для мене запитання. Мені не траплялися люди, які можуть мене підставити чи не підуть за мною в бій чи на завдання. Не траплялися люди, які щось кажуть позаочі. Для мене це неоціненний досвід. На підсвідомості я готувався до війни, але завжди відкидав її від свого спектра уваги.
— Як ваші діти реагують на те, що ви воюєте?
— Ми з ними спілкуємося дистанційно. Вони розуміють, що таке війна, по-дитячому переживають цю тему. Ми можемо довго говорити про те, як пройшов день, які вони бачили камінці на морі. А потім дитина ставить таке запитання: «Тату, а янгол охоронець завжди з тобою?». Це говорить мені про те, що діти все відчувають, періодично транслюють свої переживання в малюнки та їхні ігри, на жаль…
— Що допомагає вам триматися на війні?
— Війна це велика кількість адреналіну. Рятує захисна реакція організму — гумор. Якось ми їхали на завдання й потрібно було сказати кодове слово. Ми вже звикли, що його називає водій першої машини, яка під’їжджає до блокпосту. У той день слово називав від нас такий лисий і бородатий доброволець. Слово «Джаміль», всі почали нервувати… довго шушукатись, а потім зрозуміли, що в нього просто такий акцент, а слово насправді «Джміль». У цього воїна до того дня був інший позивний, але зараз він у нього точно один — «Джаміль». Без гумору на війні ніяк. Бо якщо той рівень навантажень сприймати за основну реальність… дуже, дуже складно.
— Що ви перше зробите після перемоги?
— Перше, що я зроблю після перемоги, зателефоную коханій дружині. Вона для мене все, ми з нею на одній хвилі. Моє натхнення після моїх дітей та дружини — подарувати наступному поколінню землю, якої, на мою думку, вони гідні. А наші діти заслуговують на найкраще. Моя формула успіху — створити умови на цій землі, в яких ми б змогли усвідомити свою причетність та національне коріння. А в умовах війни це зараз неможливо. Усвідомлення нації здобувається через кров. Я не знаю, як було в інших цивілізацій. Проте в нас є шанс завоювати свою незалежність і самоідентифікацію.
