Про це йдеться у роз’ясненнях Міністерства оборони України. Постанова Кабінету Міністрів України № 768 від 12 червня 2026 року запровадила…
Широкомасштабне вторгнення росії до України змінило життя кожної української родини.Хтось опинився на передовій і зі зброєю в руках захищає право України на вільне та незалежне життя. Хтось розпочав активно займатися волонтерською діяльністю, а хтось був змушений залишити не лише рідну домівку, а й країну…У кожного з нас сьогодні – свій фронт і спосіб боротьби з ворогом, але українці об’єднані як ніколи.
Про той страшний день, який назавжди закарбується в пам’яті нинішніх поколінь, розповіли наші громадяни з різних куточків України.
Тетяна, жителька Бородянки, працювала консьєржем у одному із будинків у Києві
− 24 лютого була моя робоча зміна. Коли я вперше почула сигнал тривоги, одразу згадала розповіді батька, якому уже майже 90 років, про війну. Я не знала, що робити, була повна розгубленість. Увімкнула одразу новини, там всі розповідали про те, що почалася широкомасштабна війна. Тож одразу поспішила до Бородянки, адже в мене батько прикутий до ліжка, і в сина великі проблеми зі здоров’ям. Дісталася додому вже під вечір. А 27-го в мою рідну Бородянку зайшли рашисти. Їжі в нас було дуже мало, в основному консервація. Але і їсти ніхто не хотів. 9 березня мене з вулиці покликав син і сказав повільно виходити. У дім зайшли російські окупанти. Шукали цінні речі, але в нас нічого такого не було. Хотіли нас розстріляти, адже я почала до них кричати, навіщо вони прийшли на нашу землю і творять ці жахи.На щастя, нас врятувало те, що вони відволіклись на звуки стрільби, які лунали неподалік. Потім приходили періодично, знущалися, били.Але ми вистояли і пережили ці кошмари від армії окупанта.
Дар’я Нестеренко, студентка Маріупольського державного університету
− Уранці, близько шостої години, мене розбудив телефонний дзвінок від подруги. Коли я підняла слухавку і почула новину про широкомасштабне вторгнення росії в Україну, світ для мене просто перевернувся з ніг на голову. Мені сказали, що обстрілюють майже всю Україну. Не могла повірити. Через пів години почали стріляти в нас. Ми з батьками швидко зібрали найнеобхідніші речі. Я мешкала на лівому березі Маріуполя, біля заводоуправління «Азовсталь». Бойові дії почалися з мікрорайону Східний. Там жили мої близькі родичі. Ми сподівалися, що все скоро мине, тому вирішили почекати, але ситуація тільки погіршувалась. Страшно стало тоді, коли почала безперервно літати ворожа авіація, а 13 березня стались два неймовірно потужні вибухи, від яких вмить вилетіли усі вікна та повиривало двері з петель. Ніколи не пробачу цим виродкам те, що вони зробили з нашою країною.
Сергій, військовослужбовець одного з підрозділів, який перебуває в районі ведення активних бойових дій
− У ніч з 23 на 24 лютого ніхто не міг заснути, постійно моніторили новини. А потім розпочалося. Перший приліт ніколи не забуду. Чітко чуєш свист ракети, який уже ні з чим не сплутаєш. Спочатку були великі хвилювання, аби не вдарили по житлових будинках, адже за декілька кілометрів перебували мирні й ні в чому не винні люди. Потім зрозуміли, що це по нас. Пізніше почали дзвонити і писати родичі та друзі, безмежні хвилювання пробирали душу за кожного з них. Але ми усі трималися і намагалися чітко виконувати нашу роботу, тому що це наша країна, і всі хочуть, аби їхні діти не жили у страху, не знали звуку сирен, а могли вільно розвивати нашу країну і творити майбутнє.
Людмила, викладач англійської мови, мешканка Львова
− Я народилася в Донецьку і до 32 років проживала в цьому місті. А у 2014-му через війну була вимушена з родиною виїхати до Києва до батьків чоловіка. Ми постійно жили і читали новини про рідне місто, за яке душа боліла. А 24 лютого чоловік сказав тільки одну фразу: «Знову». Це було боляче і страшно. Ніби рана, яка загоювалася, знову відкрилась. Ми хвилювалися за своїх дітей і вирішили переїхати у Львів. Там я почала волонтерити і усіляко допомагати нашим захисникам, адже їм важче, ніж усім нам.
Нині кожне українське місто та село працює як одна велика родина, яка невпинно своєю працею наближає наше спільне свято – День, коли ми обов’язково Переможемо ворога. День, коли всі українці повернуться до своїх рідних домівок – у Донецьку, Луганську, Херсоні, Бердянську, Мелітополі та інших містах і містечках. День, коли ми будемо щиро радіти, водночас пам’ятати, якою дорогою ціною нам дісталась Перемога.
