Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
— Вторгнення росіян в Україну я застав, фактично, на пероні Одеського залізничного вокзалу, коли вирушав у свою першу офіцерську відпустку. Це було в березні 2014 року. Тоді мені зателефонували і повідомили про загальний збір в частині, тож я змушений був повернутися. Як виявилося, тоді це було лише підготовкою до широкомасштабного вторгнення в лютому 2022, — пригадує командир понтонно-мостового батальйону однієї з частин Сил підтримки ЗС України майор Олександр Буйніцький.
Після випуску з військового вишу у 2013 році молодий офіцер був розподілений у військову частину на Одещині. Розповідає, що найбільше в момент переїзду на нове місце служби його вразили виноградники, якими і сьогодні славиться цей край. А ще дуже сподобались місцеві люди, природа, своєрідний колорит, ну й звісно ж — військовий колектив частини. Розпочав командиром понтонного взводу, а за дев’ять років дослужився до командира батальйону.
— Звісно, за цей час були труднощі, але ми з колективом, за підтримки командування частини, успішно їх долали і йшли далі. Виконували найрізноманітніші завдання — бойові, навчальні, допомагали цивільному населенню. З усіма цими викликами ми впорались на відмінно, —зазначає Олександр.
Хоча відрядження в район АТО з початком війни відбувались регулярно, його перше реальне бойове хрещення припало на 2016 рік. Тоді він очолив групу, яка на БРДМ прикривала побратимів, що за допомогою спеціальної техніки рили окопи на передовій поблизу Гранітного. За деякий час ворог почав накривати їх групу вогнем з мінометів та ПТУРів. Слава Богу, усі повернулись живими, а враховуючи кількість техніки та особового складу, які там працювали, це можна вважати успішним результатом виконання окремого бойового завдання.
Під час проведення АТО/ООС підрозділи під командуванням Олександра Буйніцького переважно займались організацією переправ — понтонних, мостових, десантних, загалом будь-яких варіантів, які давали змогу підтримати наших військових на протилежному березі. Наведено їх було кілька десятків, зокрема й в інтересах цивільного населення. Так, саме воїни його підрозділу навели два роки тому понтонний міст замість зруйнованого поблизу Нікополя.
— Навіть після завершення війни робота для нас не закінчиться, ми й надалі будемо відновлювати мости та будувати переправи, — зазначає Олександр.
З початком широкомасштабного етапу війни росії проти України небезпечних завдань у понтонерів побільшало. Так, на одній із ділянок підрозділ Олександра Буйніцького отримав завдання навести міст через водну перешкоду для підтримки своїх військ. Хоча й важко було фізично і психологічно наводити мостову переправу в безпосередній близькості до ворога, зі своїм завданням понтонери впоралися. Щоправда, за деякий час загарбники розпочали обстріл з мінометів та артилерії, унеможлививши подальшу переправу наших підрозділів.
— Як на мене, усе ж та ситуація завершилась добре, весь особовий склад залишився живим і здоровим. На жаль, були втрати техніки, але ми все відновимо, — зазначив Олександр.
Як офіцер, який цінує та поважає своїх підлеглих, майор Олександр Буйніцький насамперед розповідає про людей, з якими йому доводиться служити. Комбатом він став фактично в день нашої розмови, до цього служив як на командних, так і на технічних посадах.
— Як командир, кожній людині, яка приходить в мій підрозділ, я в першу чергу намагаюсь пояснити, що у нас одна мета — захист країни, захист наших людей. Це велика мотивація, щоб військовослужбовець намагався виконувати завдання на всі сто відсотків. Технічна ж підготовка досягається якісними заняттями та тренуваннями, — ділиться своїми принципами командир батальйону.
Також значну увагу він звертає на якісний відбір та підготовку сержантського складу. Каже, що на власному досвіді переконався — коли командир намагається охопити всі масштаби відповідальності, безпосередньо контролювати виконання всіх завдань, то з часом він перестає справлятися зі своїми обов’язками. Не тому, що не хоче чи не вміє, — це просто не під силу одному командиру. У даному випадку мають працювати сержанти, які безпосередньо спілкуються і командують військовослужбовцями рядового складу. Завдання ж офіцера — надати необхідну мотивацію сержантам, щоб вони разом із підлеглими були націлені на виконання поставлених завдань.
— Роль сержанта важко переоцінити. Тому під час відбору на сержантські посади я насамперед оцінюю людські якості кандидатів, їхню відповідальність, прагнення до виконання більш складних завдань, подальшого кар’єрного зростання, саморозвитку, схильність до прийняття самостійних рішень, — розповідає Олександр. — До речі, у моєму підрозділі й до цього часу служать декілька сержантів, з якими я познайомився ще лейтенантом після випуску. Тоді особливого практичного досвіду в мене не було, і вони надавали мені всебічну допомогу. Наразі ми продовжуємо обмінюватися досвідом, буває, що й я їм тепер дещо підказую.
За словами комбата, нині надважливо, аби його підрозділ був готовим на сто відсотків виконати поставлені завдання в будь-який час та за будь-яких умов. — Тому на новій посаді буду й надалі намагатися мотивувати особовий склад. Адже від нашого професіоналізму залежить життя інших військовослужбовців та необхідний для нас розвиток ситуації на окремих ділянках протистояння російським загарбникам, — підсумовує командир батальйону Олександр Буйніцький.
Фото автора та з архіву служби зв’язків з громадськістю військової частини
