Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Леонід — офіцер Збройних Сил України. Ще трохи менше ніж 6 місяців тому він був успішним представником української ІТ-сфери в Києві, але широкомасштабне вторгнення росіян в Україну круто змінило його життя. Уже четвертий місяць чоловік носить однострій українського армійця, забезпечуючи зв’язком підрозділи одного з батальйонів механізованої бригади імені кошового отамана Іване Сірка безпосередньо на передовій.
— 24 лютого близько 6 години ранку мені зателефонувала мама зі словами про те, що розпочалася широкомасштабна війна. Але я якось це не сприйняв серйозно та успішно проспав до 9-ї години, — усміхається Леонід, пригадуючи події першого дня російської навали.
Прокинувшись, чоловік усвідомив всю серйозність ситуації — до Києва вже тоді долітали перші відголоси війни…
— Весь день 24 лютого пройшов, як в тумані. Мабуть, як і більшість українців, не залучених до оборони України, я сидів у новинах, крокував по периметру квартири, невпинно палив та думав, як бути далі, як бути корисним Україні в цей момент.
Наступного дня Леонід прибув до районного ТЦК та СП, де записався добровольцем.
— Багато колег, від яких навіть не очікував — вони все життя носили сорочку з краваткою та піджак, друзів, мій двоюрідний брат — всі з перших днів приєдналися, хто до ЗСУ, хто до сил тероборони. Я не міг залишатися осторонь!
Але чоловік розумів, що через метушню, яка панувала в ті дні в установі, його призов може затягнутися, тому вирішив не припиняти спроб приєднатися до ЗСУ — в пошуках можливості проходити службу пішов по місцях дислокації підрозділів у Києві.
— Поблизу Президентського полку на власні очі побачив, як наші спецпризначенці «зняли» ворожого корегувальника вогню. Це надало мотивації — країна чинить опір!
Поки чекав на дзвінок від представників ТЦК та СП або військових частин, Леонід не сидів склавши руки — активно брав участь у волонтерському русі. На початку квітня він отримав розподілення до бригади імені кошового отамана Іване Сірка.
— Спочатку був навчальний центр. Звісно, навчання тривало у пришвидшеному порядку — ЗСУ терміново потребували фахівців нашого профілю. Те, що не встигли вивчити, нам дали із собою на електронних носіях.
До місця проходження служби Леонід прибув у середині травня.
— Здивувало відношення побратимів до війни. Я готував себе морально до того, що тут, на передовій буде «гаряче», буде метушня та паніка. Але всі вони спокійно виконували свої обов’язки, щоправда, з деякою специфікою, — усміхається Леонід.
Офіцеру знадобився місяць, аби втягнутися до нових реалій життя. Це не стосувалося безпосередньо бойових дій — в Києві чоловік мешкає поблизу кільцевої дороги в бік Бучі, тому за час боїв в області встиг звикнути та адаптуватися до вибухів та пострілів, навчився розрізнювати «приходи», «виходи» та вчасно реагувати на них. Леоніда більше турбувало його нове соціальне положення — він обіймає керівну посаду і в нього є штат підлеглих, життя яких в прямому сенсі залежало від його рішень та наказів.
— У навчальному закладі ми вивчали теорію на папері — як організувати зв’язок в тих чи інших умовах. На практиці все складніше — я повинен попіклуватися про побут підлеглих, про забезпечення їх провіантом. Ну і, звісно, про їхню безпеку.
Багато чого приходилося навчатися вже по ходу служби. Леонід ділиться, що не бачить нічого соромного в тому, щоб запитати у керівництва або, навіть підлеглих, того, чого не знає.
— Краще зізнатися у своїй безпорадності, ніж допустити помилку, яка буде коштувати чийогось життя. Я не маю право на недосвідченість. Нехай російські солдати гинуть від неправильних рішень їхніх командирів. Ми бережемо життя кожного солдата, переживаємо гибель кожного захисника України!
Фото автора
