ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Останній політ, або Земля та небо полковника Бедзая

Прочитаєте за: 13 хв. 4 Серпня 2022, 13:03 1 509

20 липня йому б виповнилося 50… Лише два з половиною місяці не дожив до свого піввікового ювілею начальник служби безпеки польотів – старший інспектор-льотчик Командування ВМС ЗС України полковник Ігор Володимирович Бедзай…

Завдяки філігранній майстерності Ігоря Володимировича, після двох пострілів гарматою з ворожого винищувача Су-30 гелікоптеру дивом вдалося вивернутися. А от врятуватися від випущеної з цього ж літака потужної керованої ракети Р-73 не судилося…

Гвинтокрилий із п’ятьма українськими військовими на борту впав. 

Це був останній і так передчасно обірваний політ льотчика-професіонала, люблячого сина, батька, чоловіка, вірного побратима, справжньої людини та патріота України! А вже 11 травня, відповідно до Указу Президента України № 327/2022, полковнику Бедзаю Ігорю Володимировичу було присвоєно звання Герой України (посмертно) з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

Фатальне 7 травня

— Ні не було в мене того дня жодного передчуття, що трапиться непоправне лихо. Як і в минулі дні після початку широкомасштабної війни, у суботу, 7 травня, він зателефонував мені о сьомій ранку. Відбулася звичайна розмова: «Як ти, як діти, чи не було обстрілів?». Голос у нього, щоправда, був такий, що нібито він не виспався. А ще почула, як дме вітер, та зрозуміла, що він перебуває на аеродромі. Але особливої уваги я цьому не приділила й серце, як кажуть, від хвилювання не стиснулося. Десь о десятій мені зателефонував син Ілля, мовляв, щось я сьогодні взагалі не можу зв’язатися з батьком. А я у відповідь: «Та ні, все має бути гаразд, я ж тільки вранці з ним розмовляла». А за дві години до мого будинку під’їхала машина. З неї вийшли дівчата з частини, в якій я служу, підійшли до мене, голови вниз опустили та кажуть: «Юліє Вікторівно, Ігор Володимирович…». Все, нібито й моє життя обірвалося, як ниточка. Сама ледве стою на ногах, а подумки — як же я скажу про це матері Ігоря? — згадала дружина полковника Бедзая, Юлія Вікторівна.

Історія дружби й кохання

Вона й сама є офіцером морської авіаційної бригади, якою впродовж понад п’яти років командував її чоловік. Вони ще до того, як почали зустрічатися, десять років знали одне одного. Юлія та її сестра-двійня Наталя щасливі йшли вперше у 1-й клас, а поруч шестикласник Ігор із батьками проходив. Ось так і познайомилися…

— Ми з чоловіком із родини спадкоємних залізничників. Моя мати працювала у відділі кадрів локомотивного депо. А батько Ігоря був машиністом тепловоза. Звісно, що вони були знайомі. А тут якраз для них відомчий будинок побудували. Ось і вселилися ми в нього одночасно: наша родина на 4-й поверх, а Ігор із батьками у сусідньому під’їзді — на 5-й. Зустрілися ми 1 вересня біля школи, а батько Ігоря, подивившись на мене, пожартував: «О, ось ця буде нашою невісткою, в неї губи бантиком». А коли за 10 років ми йшли разом під ручку, він, побачивши нас, знов усміхнувся, мовляв, синку, я ж тоді пожартував, — розповіла про історію свого кохання Юлія Бедзай.

До слова, в неї також є старший брат Сергій — теж офіцер — ровесник, однокласник та найкращий друг Ігоря Володимировича. Вони з 6-го класу товаришували та, як-то кажуть, були нерозлийвода. І уроки часто разом робили, і на вулиці ганяли м’яч. Разом вони й вирішили стати льотчиками. Чому? Вчитель початково-військової підготовки цьому сприяв. У нього самого син був військовим авіатором, закінчив Сизранське військове авіаційне училище. «Нумо, хлопці, йдіть навчатися на пілотів, бачу в вас на це здібності», — агітував Ігоря із Сергієм військкерівник. 

Друзі-однокласники й самі були обома руками «за» та додаткової мотивації не потребували. Щоправда, Ігор мріяв підійматися в небо на винищувачах, а Сергій хотів стати вертолітником. 

Але не зовсім усе сталося, як гадалося. І все через проходження медкомісії. «Тобі, хлопче, взагалі в авіацію — зась, а от ти, юначе, можеш літати на вертольотах», — виніс суворий вердикт голова комісії, уважно вивчивши результати медичних обстежень старшокласників. 

Саме через це влітку 1989 року Сергій пішов навчатися на авіаційного інженера до Харкова, а Ігор вступив до Сизранського вищого військового авіаційного училища льотчиків.

Закінчили друзі військові виші разом у 1993 році. Після розпаду СРСР обидва виявили бажання проходити службу в рідній Україні. Сергій за розподілом потрапив до Миколаєва, а Ігор — до Очакова, у частину морської авіації.

— Я тоді вже до 11-го класу перейшла. Закарбувалося в пам’яті те, що, як приїде додому на той час ще мій майбутній чоловік, то у тільнику все вікна на балконі вдома миє. А я стою на балконі, дивлюся та думаю, який же він молодець, як свою матір любить та завжди їй допомагає! А якось улітку 1994 року, коли ми із сестрою вже закінчили школу, він завітав до мого брата й ми разом пішли на річку покупатися. Відтоді ми й стали зустрічатися, тоді нас і побачили наші батьки, як ми вперше з річки крокували вже під ручку, — поділилася спогадами дружина Героя. 

Три роки Ігор до неї ходив. Приїде з Очакова на вихідні до Миколаєва й майже одразу до Юлії — на побачення кличе! Після того, як дівчина закінчила другий курс навчання на історичному факультеті педагогічного інституту, вони одружились. Можна сказати, що ще три роки жили порізно. Ігор в Очакові розсікав по небу на своїх улюблених гвинтокрилих, а Юлія, як кажуть, «гризла граніт науки» в інституті. Тобто були разом лише на вихідні. А коли у 2000 році навчання у виші дружини добігло кінця, вона щаслива одразу переїхала до чоловіка в Очаків.   

Як комбриг рятував авіаційну техніку в Криму

Там молода дружина офіцера деякий час працювала в школі вчителем історії. Невдовзі завагітніла та пішла у декретну відпустку. А у 2004 році чоловіка перевели до іншого місця служби — до Новофедорівки, що в Криму. 

Юлія, звісно, разом із маленьким сином Іллею переїхали до півострова разом з Ігорем Володимировичем. Тоді він обіймав посаду командира вертолітного загону. Згодом став командиром ескадрильї. А під час анексії Криму російськими загарбниками полковник Бедзай уже виконував обов’язки командира бригади морської авіації. 

— Так сталося, що тодішній комбриг полковник Володимир Хоменко дуже хворів і помер саме на початку березня 2014 року. Таким чином у керма частини в той важкий час став його заступник з льотної підготовки — тобто мій чоловік. Як же це було страшно, образливо та гидко, коли ти бачиш, як ідуть штурмувати військову частину місцеві мешканці, які ще вчора тобі усміхалися та вітали військових льотчиків з їхніми професійними святами. В нас з Ігорем уже тоді було двоє дітей — дванадцятирічний Ілля та восьмирічна Марійка. І ось бачу, як прямує у бік КПП її вчителька з англійської мови та кричить, що задовбали вже ці «бандерівці», треба їх вибивати, — розповіла Юлія Вікторівна.

До слова, тоді вона вже теж була військовослужбовцем цієї частини. Адже працевлаштуватися у школі за фахом у невеличкому селищі міського типу можливості не було. Тож Юлія пішла служити матросом на посаду старшого механіка авіаційного обладнання. 

За її словами, Ігорю Володимировичу погрожували, лякали. Але, як кажуть, він був не з боязких. Навіть у надважку хвилину офіцер не втрачав впевненості в собі та притаманного йому почуття гумору.

Так було й 2014-го, коли йому зателефонували якісь невідомі та попередили, що 19 березня штурмуватимуть авіаційну бригаду. Комбриг тоді відповів по-особливому: «Дев’ятнадцятого?.. Давайте іншого дня. Адже в моєї доньки день народження, не хочеться псувати свято». 

Чи дослухалися окупанти до «порад» офіцера — невідомо? Але в будь-якому разі штурму частини 19 березня не було. Рашисти разом із колаборантами прийшли під КПП бригади 22 березня. Але тоді вольовим рішенням Ігоря Володимировича вся справна авіаційна техніка в режимі радіомовчання була передислокована на аеродром Миколаївщини. І це було зроблено настільки сміливо, миттєво, приховано та несподівано, що навіть українські військові на материку ледве не відкрили по екіпажах бригади вогонь, думаючи, що до них наближається ворожа авіація. 

— Пам’ятаю, коли піднялися в повітря наші літаки та гелікоптери, ми хвилин 40 тримали кулаки за наших льотчиків і молилися, щоб усе в них було гаразд. А згодом, щойно дізналися про успішне виконання завдання, з полегшенням видихнули. Там же, у Криму, наша бригада зазнала перших втрат від росіян. Увечері 6 квітня двома пострілами впритул з автомата російський контрактник в офіцерському гуртожитку застрелив начальника оперативного відділення штабу бригади майора Станіслава Карачевського. Ось так трагічно завершилося наше десятирічне перебування в Криму. Ми з Ігорем повернулися до рідного Миколаєва, куди завжди тягнуло. Але ніколи не гадали, що це станеться саме в такий спосіб, — із сумом констатувала капітан Бедзай.

Остання зустріч із чоловіком

Після перебазування до Миколаєва Ігор Володимирович ще впродовж п’яти років командував бригадою. Створював та облагороджував інфраструктуру на новому місці. Як і зазвичай, багато літав на своїх улюблених Мі-8 та Мі-14, зокрема й до району проведення АТО/ООС, куди доставляв особовий склад та вантажі. Він не хотів залишати бригаду, якою жив, але був вимушений піти на вищу посаду в Командування ВМС та переїхати до Одеси. 

Сталося так, що як перші три роки подружнього життя, так і останні три роки перед загибеллю бойового льотчика, чоловік із дружиною мешкали у різних містах та переважно бачилися на вихідних. Востаннє це сталося наприкінці квітня на Великдень в Одесі.

— Перед початком повномасштабного російського вторгнення Ігор був у Миколаєві 21 лютого. У частині тривали планові польоти, і він також був присутній на них. Додому чоловік повернувся близько 9-ї вечора. Погляд серйозний, замислений, дивиться на мене та перепитує: «Ти телевізор дивилася? Чула, що путін визнав «лнр» та «днр»? Відчуваю, що щось недобре за цим криється… Буду повертатися до Одеси». Я ж йому кажу у відповідь, що пізно вже, мовляв, давай уже завтра зранку поїдеш. А він: «Нічого, зараз траса вільна, доберуся». Вийшов із квартири, сів в автівку й поїхав. А вже в дорозі офіцерів штабу ВМС, зокрема і його, викликали по тривозі, — продовжила свою розповідь про чоловіка Юлія Бедзай.

Після цього Ігор Володимирович приїжджав до Миколаєва ще двічі — на 16-річчя доньки Марії 19 березня та 13 квітня, коли 20 років виповнилося сину Іллі. Дружина тоді в нього перепитала, мовляв, може й на Великдень завітає? «Ні, краще ви до мене в Одесу приїздіть, бо навряд чи в мене буде можливість. Сама розумієш, час такий…»

Так воно і сталося, 23 квітня всі троє з родини Бездай були в Одесі у квартирі свого чоловіка та батька.

— Ми навіть кішку із собою взяли, яку Ігор спочатку заводити не хотів, мовляв, вона ж меблі псуватиме. Але згодом погодився й навіть сам запропонував подарувати цю домашню тварину доньці на день народження. До слова, кішка його так полюбила, поруч із ним увесь час спала, і йому, здається, вона теж подобалася. Пам’ятаю, як 23 квітня він по обіді зі служби повернувся, а я саме біля плити стояла — їжу готувала. Раптом чую дуже потужний звук і перепитую в Ігоря, чи не літак це пролітає? А він підійшов до вікна, підійняв жалюзі та каже: «Ні, не літак, Юлечко, це крилата ракета». А потім, коли везли на машині доньку до її однокласниці, яка евакуювалась із Миколаєва до Одеси, бачили хмари чорного диму, переляканих людей, крик, плач. Жах такий охопив. Це ж саме тоді російська ракета влучила в багатоповерховий будинок, внаслідок чого загинуло багато мирних мешканців, серед яких і 3-місячна дитина, — згадала останню зустріч із чоловіком вдова Героя.

Вони пробули разом три дні. Останні три дні разом із чоловіком та батьком… Гуляли вулицями Одеси, ходили в парк, спускалися до моря. Там у кафе за чашечкою чаю і сфотографувала Ігоря Володимировича донька Маша. Остання фотографія, на якій Герой закарбований із сумними та втомленими від війни та безсонних ночей очима.

— Він був дуже розумною людиною. Добре усвідомлював, що для людей його професії ризик загинути на цій війні є дуже великий. Підбадьорював, заспокоював, звісно, мене, дітей, мовляв, що зі мною станеться, я ж «писарем у штабі служу». Ось і в останню нашу зустріч я перепитала в нього, коли він до нас приїде? А він у відповідь: «Не знаю, Юлечко, час такий важкий настав». Напевно, було в нього все ж таки погане передчуття, — поділилась думками жінка.

Ставив ціль і йшов до неї попри все

За які чоловічі якості любила Ігоря Володимировича дружина понад усе? Одразу й не скажеш. Це ж рідна, кохана людина й у ньому подобалося все. Але, як стверджує Юлія Вікторівна, була в нього така риса, якою важко було не захоплюватися. Бойовий льотчик якщо ставив перед собою якусь ціль, то обов’язково її реалізовував. Приміром, дуже хотів він побудувати на дачі лазню. Місця для цього не вистачало. Тож він все дивився на сусідню ділянку — чи не схоче її продати дядя Вася? Той вирішив продати, і тепер на цьому місці стоїть побудована Ігорем Володимировичем лазня: і пічку він своїми руками змайстрував, і вагонкою всередині все обшив. Знов-таки, захотів він готувати страви холодного й гарячого копчення в домашніх умовах — сам зробив коптильню.  

У нього взагалі в руках все працювало. Отримали у Криму квартиру — ремонт повністю зробив Ігор Володимирович. А ще він дуже полюбляв готувати різноманітні страви. Навіть коли це робила дружина, чоловік усе одне часто поруч стояв, як кажуть, тримав процес на контролі.

Ще ворогом неправди був Ігор Володимирович, не терпів фальші. Часто любив замислюватися, філософствувати, але й почуття гумору йому було притаманне. А понад усе бойовий льотчик 1-го класу любив небо і свою професію, жив нею, мав близько двох тисяч годин нальоту. 

Уже будучи заступником командувача з авіації та старшим інспектором-льотчиком Командування ВМС, завжди вилітав на виконання надскладних завдань. Так сталося і 7 травня в останній день життя Ігоря Володимировича, коли він замінив собою в екіпажі молодого пілота, в якого тільки в лютому народилася дитина. Від гармати досвідчений офіцер вивернувся, вирулив з-під вогню ворожого винищувача, але підступна ракета уразила наш Мі-14…

До слова, український гелікоптер був без озброєння та білого кольору, що означає пошуково-рятувальне призначення техніки та виконання нею функції швидкої допомоги. Але попри це підполковник ілля сизов усе одно збив гелікоптер. Принаймні саме за це, з його ж слів, що були розповсюджені в інтернеті, він отримав рашистську зірку героя.

Ось так буває… присвоєння звання Героя України посмертно за подвиг, виявлений у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності своєї Батьківщини та «нагорода» окупанту за вбивство чотирьох вірних синів України під час розбійного нападу на територію іншої країни. 

На війні правда, мужність, військова честь, совість вступають у двобій із фальшю, підлістю, підступністю та зрештою завжди перемагають. Спочивай із миром, шановний Ігорю Володимировичу, справжній офіцере, патріоте та Герою України. Ти зробив все, що зміг для всіх нас! І твої бойові побратими обов’язково помстяться за Тебе та переможуть в цій кровопролитній війні. Бо правда на нашому боці, а ти так любив правду та свою Україну!

Фото за архіву дружини Героя та armyinform.com.ua

17

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram

Захищаємо світ

00
00
00
rss.feed, Герої