ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«Прорвавши оточення, танкісти вийшли до своїх із Маріуполя» — Герой України Олег Грудзевич

Прочитаєте за: 8 хв. 28 Липня 2022, 9:55 7 586

— Свої, товаришу підполковник! Свої, ви чуєте? Ми вдома!

Командир батальйону підполковник Олег Грудзевич був настільки виснаженим, що останні кілометри із 175 км шляху просто не пам’ятав. Після запеклих боїв у Маріуполі він вивів з оточення 14 танкістів і двох морпіхів. А починалось все так…

23 лютого батальйон окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка був піднятий за тривогою, і Олег вивів його у визначений район зосередження.

— Якщо відверто, то нічого не вказувало, що буде початок широкомасштабного вторгнення. Надійшло відповідне розпорядження, ми виходили згідно з планами навчань. Але вранці 24 лютого близько 4-ї ранку зв’язок був заглушений. Почалися доповіді з постів, що в базовому таборі чутно вибухи і видно яскраві спалахи. Крім того, в нас працювала система ППО «Віраж-планшет». Покликав мене оператор подивитись, що твориться, а там на радарі близько 30 літаків. Зрозуміли, що почалася серйозна війна, —  пригадує офіцер.

Уже близько 10-ї години танковий батальйон Олега Грудзевича вийшов на рубіж у районі Волновахи. Там танкісти і застали перші години широкомасштабного вторгнення. Під Волновахою було дуже спекотно — росіяни прорвали оборону одного з піхотних батальйонів.

— Там наш підрозділ зазнав перших втрат — загинув екіпаж танка. Ми відходили з важкими боями — рашисти перли, немов скажені. За даними розвідки, йшли колони і по 70 штук, і по 50, 30, 20. Пригадую, як вдало відпрацював один екіпаж — офіцерський. Річ у тому, що там майор Сергій Бровкін, замкомбата, був за навідника, а капітан Павло Греля — за командира танка. Так ось, вони одним пострілом знищили дві БМП-3. Бронебійним снарядом прошило обидві машини рашистів і так вдало, що вони вибухнули одна за одною, пороздувавшись, як бульбашки. А колона навіть не стала, рашисти просто  не зрозуміли, що сталося, — розповідає Олег Грудзевич.

Перші дні широкомасштабного вторгнення йому запам’яталися безперервними боями, маневрами, відходами, контратаками і водночас усвідомленням того, що рашистів можна бити. А ще вiн не може забути, як місцеве населення допомагало українським воїнам. Коли 27 лютого в наших танків просто закінчилося пальне, на допомогу прийшли волонтери одного з населених пунктів, що наразі тимчасово захоплений. Фермери поділились пальним, заливши в кожний танк по 200 літрів.

Як пригадує Олег, йому вдалося зібрати свої підрозділи, і 28 лютого танкісти зайшли до Маріуполя, на територію заводу «Азовмаш», де разом з морпіхами і почали бої за місто. Розповідає про ті бої Олег спокійно, як про звичайну роботу:

— Розпорядок у орків був, як робочий день. Світає — вони пруть, працює стрілецька зброя. Починає сутеніти — припиняються стрілецькі бої, починає працювати артилерія та авіація.

13-го в мене загинув мехвод (механік-водій. — Ред.). Командну ланку ми намагалися берегти, та все ж і їм доводилося ризикувати, просто не було інших сил. Вже на 2–3-й день боїв ми переселились у підвал. Батальйони ще стояли по периметру міста, танки виїжджали, були постійні стрілецькі бої, російська арта і авіація гатили вже по повній. Вони вирахували розташування штабів на «Азовсталі» й «Азовмаші», і по них працювала авіація. Вже до заводу долітали і міни, і «Гради». Приїжджали до нас азовці, кажуть: «Не зрозумієм ми їхньої математики: наступають щодня з одного напрямку осіб по 50. Вертаються 20–30, згублять купу техніки, танків. Наступного ранку —  знову 50».

Такими темпами точилися бої до кінця березня. 15 березня у танкістів закінчилася питна вода, закінчувалася їжа. Олег замислюється, потім розповідає далі:

— Ми почали пити воду із протипожежних водойм, що були на заводі. Вода та зелена, але виходу не було. Постачання боєприпасів і продовольства теж не було, згодом ми почали рахувати буквально кожен снаряд до танків, сухпаї. Кільце щодня щільнішало, ми потроху відходили. Орки буквально закидали нас гарматним м’ясом. Новин і зв’язку в нас не було, але ми стояли по периметру заводу, тримаючи «Азовмаш» — метрів 800, у кругову. У мене залишилось 2 боєготових танки, мій і ще один, і 2 чи 3 машини були з 36-ї бригади. На роботу виїжджали парами. Рашисти з усіх боків перли. Всі зенітники, танкісти, що в мене були, вже працювали як піхота, ходили на чергування по 8 годин. Пам’ятаю, як 5 квітня на територію «Азовмашу» прорвався ворожий танк, але його підбили. Щовечора, як сутеніло, виходили росіяни і починали всюди «насипати» з подвійним оскаженінням. Ми розуміли, що ще тиждень не протягнемо…

Олег пригадує, що перша спроба прориву з оточення була 10 квітня. Намагались прорватися через територію заводу імені Ілліча, але, на жаль, спроба була невдалою.

Наступного дня — знов спроба прориву, цього разу вдала. Два танки, що залишились з батальйону Олега, із залишками снарядів — в одному було близько 20 снарядів у конвеєрі, в другого танка — 15. Підрозділ вийшов із заводу.

— План у нас був такий: до дороги, якщо є можливість, прориваємося на техніці. Коли танки стануть — то техніку підриваємо, і далі рухаємось пішки, групами по 10–15 осіб. Зв’язок перепрошили, перевірили. 11 квітня близько опівночі почали рух. Поряд із моїм танком — «мотолига» (багатоцільовий транспортер легкий броньований. — Ред.), на ній сиділи люди, зокрема поранені. Я кажу офіцеру, що буду відволікати на себе вогонь. І їх самих не залишу. Ставлю завдання командиру, механіку. Нам пощастило, що того вечора йшов дощ і не було безпілотників. Командиру ще одного підрозділу, що з нами йшов, кажу: «Поки ми 30–40 хвилин стріляємо, тримаєтесь від мене в кілометрі. Бачите перенесення вогню — пересуваєтеся за нами на ту відстань, що ми просунулися. І так рухаємось — від рубежу до рубежу».

…Прорив був шалений — танкісти вели вогонь, палили російську техніку, піхота теж свою справу робила. Потім у танках скінчилося пальне, вони стали. Снарядів теж не було. Танкісти познімали нічники, радіостанції, приціли і понищили все, що могли. Із собою взяли стрілецьку зброю, боєкомплект, гранати, залишки сухпаю, воду. Рушили тилами рашистів.

Сьогодні мало хто здатен уявити, що таке рухатися в оточенні ворога. Щомиті чекати пострілу, розриву, підриву на міні, випадкової зустрічі з окупантами чи місцевими зрадниками.

Олег розповідає про вихід скупо.

— Перед проривом, дяка «Старлінку», я скачав собі карту офлайн, і взяв звичайну. Ми приблизно знали, де будуть наші підрозділи і скільки нам іти. Напряму виходило 138 кілометрів, а щоб обійти рашистів, то всі 175. Планували рух так: вночі йдемо, одночасно гріємось, вдень десь ховаємось. Єдине, що дуже дошкуляло — то холод. Хоча, можливо, то нас зрештою і рятувало, бо противнику також не хотілось десь у таку мерзенну погоду визирати. У перший день головне було якнайдалі відійти від кинутої техніки. Населені пункти обходили. Але в один зайшли, Знаменівку, недалеко від Анадолі — там був міст через річку поблизу водосховища. Біля мосту нам трапилась російська ДРГ. Одного окупанта ми «поклали», пробігли через той бетонний місток і залягли в досить великій посадці. З 8-ї ранку до 9-ї вечора пробули у тій посадці.  Противник боявся її прочісувати. Години 4 вони їздили поруч, випустили в наш бік лише декілька черг. Потім кудись забралися — напевно, думали, що ми по рівчаку пішли. Але ми були дуже стомлені, адже виходили вже 3-й день. Тож, трохи відпочивши в тій посадці, набрали води і рушили вздовж річки. Там нарвались на ще одну групу рашистів. Був короткий бій, одного їхнього точно  «задвохсотили», але куля чи дві влучили нашому бійцю в рюкзак. Солдат біжить, рюкзак горить, я кричу йому «кидай той рюкзак!», а він: «та куди, там гранати!» — «Тим більш кидай, його до біса!». Зірвав він той рюкзак та й кинув. Ми тоді відірвались і декілька днів ішли без вогневих контактів. Десь на 6–7-й день доїли рештки сухпаїв, почали щавель шукати, на смітниках копирсатись — думали щось знайти. В один із днів ледь не попались. Виходимо з чергової посадки — і тут воїн наш метрів за 20 помітив намет, а там якісь антени. Метрів за 300–400 обійшли. На ранок вже кажу, «не рипаємось нікуди, бо ноги болять, шлунки болять, дощ іде». До передка ще приблизно 40 кілометрів. Далі — кар’єр із піском, думали в ньому перечекати, а там «Уралів» штук 20 із «зетками». Чуємо — десь позаду генератор завівся, метрах за 400. Оце, думаю, прийшли… Врятувало, що погода погана була, дощ. Так і пролежали біля кар’єру. Орки піском вантажились, більш нікого не було видно до вечора. Далі йшли дуже обережно — я вперед відправляв дозор із 2–3 осіб. Метрів на 500, якщо чисто, вони вертались назад, і ми продовжували рух.

Йшли весь час із вимкненими телефонами — я попередив, щоб павербанки зарядили перед виходом, а телефони всі вимкнули, крім мене. Кажу — якщо побачу в когось телефон, прострілю коліна! Звісно, я б цього не зробив, але телефонами ніхто не користувався, бо росіяни відстежують стільниковий зв’язок чітко. Десь кілометрів за 15 до лінії зіткнення бачу — на моєму телефоні з’явилась одна смужка «Лайфа», але подзвонити не вийшло. На 9-й день 2 «палки» з’явилися на телефоні. Набрав комбрига, він нас спершу не впізнав, потім зрадів. Звів із командиром підрозділу, що стояв попереду нас, і крайні 12 годин він допомагав нам іти. Пам’ятаю, як він нам каже, що там є діляночка невеличка, яку треба буде пробігти. А нас вже ноги не несуть, і шлунки болять, я от кров’ю блював… У мене хлопці автомат і рюкзак забрали, кажуть: «Їх ми донесемо, ваше завдання — довести нас». І так прийшли… Плакали, бо майже не вірили, що дійдемо. Стільки всього пережили… Прийшли, впали, нам дали по цигарці, води попити. Командиру своєму віддзвонився, наступного дня за нами приїхали з нашої бригади… Разом зі мною було 16 людей. Двоє з них — із 36-ї бригади. За цей прорив із Маріуполя і вихід, власне, і отримав «Золоту Зірку». Що можу — те роблю, не більше і не менше. Наразі ми тимчасово на відновленні, незабаром дадуть нову команду, бо рашистів треба бити, щоб швидше повернутись додому.

Окрім «Золотої Зірки» Героя України, яку Олегу Грудзевичу Президент України Володимир Зеленський особисто вручив під час відвідування підрозділу, за бої під Волновахою та в Маріуполі, офіцер також був нагороджений двома орденами Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів.

42
3

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook

Захищаємо світ

00
00
00
rss.feed, Герої, Публікації