Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
В історичному центрі Києва з’явилась вулиця Князів Острозьких. Так відтепер називається колишня вулиця московська, нову назву для якої підтримали під час голосування у застосунку «Київ Цифровий» понад 10 тис. киян.
Розташована вона в Печерському районі столиці − одному із найдавніших осередків української культури, корені якої сягають глибин лаврських печер доби Київської Русі. Пролягає перейменована вулиця від Арсенальної площі до вулиці Генерала Алмазова, пов’язуючи наземним містком дві локації з яскраво мілітарними назвами. Просторове розташування вулиці Князів Острозьких у середохресті української столиці дозволяє глибше зрозуміти глибинний символізм нової назви, вкотре осмисливши роль знаменитого князівського роду в історії України.
Між Київською Руссю і Гетьманатом
Якщо комусь спаде на думку обрати питомо український військовий, політичний і культурний символ історії України часів так званої Литовсько-Польської доби XIV−XVII ст., то чи не найкращим варіантом стане саме український князівський рід Острозьких. І то в багатьох знакових моментах.
читайте також:
Найперше впадає в око хронологія існування роду − від середини XIV до середини XVII ст. витоки князівської фамілії віднаходимо в часах невдовзі по загибелі Галицько-Волинського князівства − буремній епосі активного литовського здвиження на південь, на давні руські землі, ослаблені ординським пануванням. Саме під той час бачимо ми згадку про батька-засновника легендарного майбутнього роду Данила Васильковича (помер між 1366−1370/1376 роками) − князя Острозького, а також Холмського і Турівського.
Присмерки ж князівського роду Острозьких припадають на середину XVII століття, коли на Ганні-Алоїзі Олександрівні Острозькій (1600−1654) остаточно увірвалась ниточка його жіночої лінії. Чоловіча лінія обірветься ще раніше − на Івані-Януші Костянтиновичу Острозькому (1554−1620), який був краківський каштеляном і волинський воєводою.
Тож годі шукати кращого прикладу шляхетного русько-українського роду, який зародився і зник одночасно із початком і добіганням до завершення великої доби, яку в межах традиційних уявлень про українську історію прийнято зазвичай вважати часом бездержавного існування українського народу.
Від держави пізньосередньовічної до держави ранньомодерної
Від твердження про існування чи відсутність держави українського народу за доби Високого і Пізнього Середньовіччя насправді відгонить спробою модернізації історії. Теза про «бездержавне» існування предків українців за Литовсько-Польської доби − наслідок некритичного сприйняття доробку істориків ХІХ − початку ХХ ст., які мислили державу переважно в категоріях модерної регулярної національної або імперської державності.
Накидання критеріїв Нового часу на Середньовіччя є малоприйнятним, бо про жодну регулярну національну державу йтися тоді не могло.Однак при цьому представники соціальної еліти зазвичай мали цілком виразні політичні позиції владців у тих спільнотах, до яких належали.
Князівський рід Острозьких − чи не найкращий наочний приклад того, як представники православної русько-української аристократії були державцями в межах притаманних Середньовіччю державних утворень з обмеженим суверенітетом. Вбудовані у складнішу систему взаємозалежних відносин князівства, які очолювали представники роду Острозьких, були вповні собі державними утвореннями в межах середньовічних уявлень про державу.
Численні князі роду, навіть ті, які не увійшли в історію як видатні політичні діячі, відіграли важливу роль збереження, трансформації і трансляції традиції давньоруської державності від Середньовіччя до Ранньомодерної доби, від Галицько-Волинського князівства як продовження державницьких традицій Київської Русі до Війська Запорозького чи, як прийнято називати українську козацьку державу, Гетьманщини або Гетьманату. Завдяки князям Острозьким ми можемо говорити не лише про розрив, але і про тяглість державницької традиції у пізньосередньовічному русько-українському суспільстві.
Від православної шляхти до козацької старшини
Услід за твердженням про бездержавність незрідка тягнеться і теза про мало не повну відсутність за Литовсько-Польської доби русько-української аристократії. У вкрай загостреному формулюванні вона звучить так: князі й бояри зрадили власний народ, окатоличилися і полонізувалися, сприйнявши чужинські мову, релігію та культуру. Правдивими українцями лишилися хіба що темні й неосвічені селяни, яких нещадно експлуатували чужоземні окупанти і власні колаборанти-запроданці. Так буцімто тривало, аж доки на історичну арену не вийшов новий соціальний стан − козацтво, який породив нову еліту − козацьку старшину.
Таке вкрай схематичне, спрощене уявлення про Литовсько-Польську добу навряд чи можна визнати справедливим. Процеси соціального зближення русько-української аристократії з литовським і польським нобілітетом були неуникненні в домодерному суспільстві, в якому соціальна ідентичність важила значно більше за етнокультурну або мовну. Однак точилися ці процеси повільно і непросто, а русько-українська знать завжди зберігала пам’ять про своє походження і регіональний патріотизм.
І знов-таки саме приклад князів Острозьких є в цьому плані більш ніж показовим − князівський рід чи не найдовше тримався русько-української культури і православної віри, боронив мечем локальні права та вольності, докладався гривнею і злотим до захисту місцевої ідентичності.
Молитвою і мечем: Федір і Костянтин Острозькі
Про засновника роду князів Острозьких Данила Васильковича (помер між 1366−1370/1376 роками) відомо дуже мало. Напевне знаємо хіба, що він розбудовував Острозький замок, воював із хрестоносцями, а 1362 року взяв участь на боці литовців у знаменитій битві проти татар при Синіх Водах.
Однак уже його наступник князь Федір Острозький (1360 − перед 1410/після 1437) заслуговує на більшу увагу як середньовічних літописців, так й істориків. Його вважають святим покровителем усього князівського роду, оскільки на схилі літ князь прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі під ім’ям Феодосій. Згодом, на межі XVI−XVII ст., Федір-Феодосій був канонізований як святий, оскільки, за переказами, його мощі були знайдені нетлінними і біля них творилися чудеса. Мощі Федора-Феодосія до нашого часу зберігаються у дальніх печерах Києво-Печерської лаври, тож вулиця на його честь у Печерському районі столиці є цілком доречною.
Уславився Федір не лише святістю − до постригу він був активним політиком і державцем, бився у багатьох сутичках і битвах як воїн і полководець. Зокрема, за деякими даними, князь Федір брав участь у славнозвісній Ґрюнвальдській битві 1410 року, в якій об’єднаному польському, литовському та русько-українському війську за підтримки союзників вдалося вщент розгромити збройні сили Тевтонського ордену.
Втім, найвідомішим полководцем з острозького князівського роду став не Федір, а Костянтин Іванович Острозький (1460−1530). Сучасники називали його «другим Ганнібалом, Пірром і Сципіоном руським і литовським… мужем святої пам’яті й надзвичайно прославленої діяльності». І справді, з 35 великих битв (дрібніші сутички незліченні) князь Костянтин виграв 33, причому в більшості випадків саме завдяки таланту полководця і грамотному командуванню.
Найвідомішою його перемогою став розгром московського війська під Оршею 8 вересня 1514 року. Під час битви князь вдало використовував суперечки між московитськими командувачами, не дозволяючи їм скоординувати дії і нападаючи на окремі частини російського війська порізно. Потім же Костянтин Острозький вдався до військової хитрості − удаваного відступу. Завдяки цьому полководцеві вдалося заманити московську кінноту в заздалегідь облаштовану артилерійську засідку. Ворожі кавалеристи були напівзнищені вже першим влучним залпом пушкарів, а потім їх атакував розміщений у лісі резервний загін князя.
читайте також:
Розгром московитів у битві під Оршею був нищівним. Київський літописець писав: «І побив князь Москву». Втрати росіян були на порядки більшими за втрати війська під командуванням Костянтина Острозького, у полон потрапив московський командувач Іван Челяднін, восьмеро воєвод, 37 значних бояр та півтори тисячі дворян.
Видатна перемога в битві під Оршею уславила ім’я князя Костянтина Острозького в усій Європі. Про нього складали вірші й видавали популярні брошури латинською та німецькою мовами. Похований князь в Успенському соборі Києво-Печерської лаври − це також додає підстав присвятити одну з вулиць Печерського району столиці вшануванню роду князів Острозьких.
Пером і злотим:Василь-Костянтин Острозький
Батько і син Острозькі, Костянтин і Василь, вдало доповнили один одного. Обидва вони були полководцями і меценатами, однак перший все ж більше воював, тоді як другий − більше будував. Якщо Костянтина Острозького − звитяжного полководця − можна порівняти з біблійним царем Давидом, то його син Василь-Костянтин Острозький (1527−1608), безумовно, заслуговує на порівняння із мудрим Соломоном.
Василь-Костянтин не був обдарованим воєначальником, однак мав інші важливі таланти − менеджера та благодійника. Він уславився насамперед як людина, яка вміла не лише неймовірно примножити власні статки, але і скерувати отримані надприбутки на важливі для суспільства справи. Володіння князя були неймовірно великими − на його землях існувало близько 100 міст, понад 1300 сіл і 40 замків. На отримані кошти Василь-Костянтин не лише розкішно жив, але й розвивав місцеву освіту, науку, культуру. Розчерком пера він скеровував колосальні суми на заснування й утримання навчальних закладів, заснування друкарні й видання книг.
Від середини 1570-х років при дворі князя Василя-Костянтина Острозького почав діяти інтелектуальний гурток, який об’єднав провідних тогочасних науковців та освітян. Вони мали перекладати сакральні християнські тексти для подальшої публікації. Тоді ж, 1576 року, князь заснував в Острозі академію у формі слов’яно-греко-латинської школи. Цей навчальний заклад поєднував східні поствізантійські (грецькі) освітні традиції із західним (латинським) новаторством, насаджуючи їх на українському (слов’янському) ґрунті.
Наочним здобутком роботи гуртка острозьких інтелектуалів стало видання у перевезеній зі Львова в Острог друкарні Івана Федорова знаменитої Острозької Біблії, а також ще двох десятків книг, серед яких твори таких представників полемічної літератури, як Герасим Смотрицький і Петро Скарга. Князь Василь-Костянтин Острозький умів запалити своїми ідеями не лише тогочасних науковців, але і найближчих родичів. Так, важливу роль у розвитку освіти і культури зіграла племінниця Василя-Констянтина − княжна Гальшка Іллівна Острозька (1529−1582), чий внесок є цілком співставним із внеском самого князя.
* * *
Як бачимо, молитвою і мечем, литовською гривнею і польським злотим князі з роду Острозьких колосально прислужилися збереженню і розвиткові унікальної русько-української ідентичності, перекинувши місток від доби Київської Русі до часів Гетьманату, між руською спадщиною і козацтвом. Заслуга князівського роду Острозьких полягає у тому, що вони передали українцям зброю і культуру крізь Литовсько-Польську добу XIV−XVII століть. Присвятити князям Острозьким вулицю у Печерському районі Києва − це чи не найменше, що слід було давно вже зробити задля гідного вшанування видатних представників цього княжого роду.
