Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Більше ніж рік тому АрміяInform вже писала про військовослужбовця ЗСУ, письменника Василя Муліка.
Що змінилось у житті військового за цей період? Чи планує писати нову книгу? Та що він сьогодні порадить цивільним українцям? Про це ми говорили з автором відомої книги «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки».
«У порівнянні з тим, що зараз відбувається, раніше була «уютная АТОшечка»
— За рік змінилось дуже багато. І треба сказати не про те, що в житті з’явилось, а про те, що втратив. Втратив я дуже багато друзів, і це ніяк не може спонукати до натхнення, ба більше до письма. Тепер я практично не пишу. Від 24 лютого я написав всього один вірш. Написав його, здається, 4 дні тому. І знову ж таки, треба визнавати, що джерелом натхнення для цього вірша були не якісь позитивні емоції, а була ненависть. Тому що в той день загинув наш екіпаж… Багато чого змінилось — війна почалася і, як Сайгон (військовий та письменник Сергій Лещенко) сказав: «у порівнянні з тим, що зараз відбувається, раніше була «уютная АТОшечка». Нині все набагато серйозніше, складніше, масштабніше і страшніше. Це теж треба визнавати, — розповідає Василь.
Він каже, що раніше, коли з передової повертався в тил, відчував злість до цивільних чоловіків:
— Злився, коли бачив цих, як зараз кажуть, чоловіків призовного віку, що вигулюють своїх кишенькових собачок. Але згодом прийшло розуміння, що, по-перше, не всі можуть воювати, по-друге, не всі хочуть воювати і, по-третє — навіть під час війни треба жити. Один із моїх однокашників пояснює це так: «Я хочу собі мотоцикл, і я купляю собі мотоцикл, і в мене він є. Або — я хочу собі мотоцикл, але не купляю його, мене вб’ють і в мене ніколи не буде мотоцикла». Тому — жити треба зараз. Нині час виконувати свої бажання, бажання своїх близьких. Ці дні, коли вдається побути вдома з рідними, близькими, кожен із нас повинен використати максимально і щодня відчувати смак життя. Тому що страшно не те, що людина смертна, а те, що вона смертна раптово.
«Щоб написати нову книгу, треба перемогти і вижити»
Розмова переходить до творчості, і автор «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» зауважує, що книга — це зброя.
— Причому — зброя стратегічна, спрямована на прийдешнє покоління. Книга — це фізичний носій правди. Не знаю, чи буду колись писати книгу про те, що зараз відбувається. По-перше, щоб написати нову книгу, треба вижити в цьому всьому, по-друге, треба перемогти. Або, по-перше, перемогти, а по-друге, вижити. Тут кожен сам собі акценти розставить. І, власне кажучи, багато з подій цієї весни я хотів би забути, але, по-перше, я не зможу їх забути, по-друге, я просто не маю права їх забувати. Тому, якщо буде в мене така можливість, то колись за цю роботу візьмуся. Але точно не зараз, точно не скоро і точно не до перемоги, — додає військовий.
Згадує розмову з авторкою книги «Дівчата зрізають коси» Євгенією Подобною.
— Вона спитала, як точно і яскраво донести пересічним громадянам історії українського героїзму, наших перемог і поразок у цій війні. Я був дуже злий і відповів тоді, що найкраще такі історії до пересічного громадянина доходять разом із залпами ворожих «Градів». Здається, я був правий, — зазначає Василь Мулік.
«Нація складається не тільки з хіпстерів і лавандового рафу»
Військовий каже, що хоче, аби українці більше читали:
— Не тому, що я пишу книги, а тому, що це просто добре, це вчить, це змінює. Знову ж таки, вже маю надію, що ми подолали засилля дешевої російської літератури, всяких там бушкових, злотнікових. Нині, звичайно, вже є більше сучасної української літератури, але ще недостатньо. Крім того, не подобається мені, що наші автори вдаються до якоїсь філософії, літературного арт-хаусу, і це зовсім не тішить. Це, звичайно, трендово, модно, але нація складається не тільки з хіпстерів і лавандового рафу. Тобто, нам потрібна так само звичайнісінька «палп-фікшн» література, нам потрібна і фантастика, і фентезі, і бойовики, і, чорт забирай, еротика. А в нас, у більшості, якась непевна, тьмяна, надумана філософія. Чи буду пробувати я це змінювати, поки не готовий відповісти. Спочатку я хочу закінчити цю довбану війну.
На закінчення розмови ми спитали у Василя, щоб він побажав цивільним українцям, які прочитають цю статтю.
— Переставати бути цивільними. Це не заклик «агов, всі в армію, камон». Ні. Мене турбує, і вже не перший рік, небажання частини громадян захищати свою країну, тому що, мовляв, це не його справа. Якщо з таких громадян утвориться критична маса, то ми (українці. — Ред.) закінчимося з часом… Зрозуміло, що не всі будуть корисні в армії. Це, так би мовити, до питання про роздачу повісток алкоголікам, порушникам правил дорожнього руху, завсідникам нічних клубів. Я не розумію цього. Можливо, не навчений ще народ, що служити це — не просто обов’язок, а це ще й почесно.
Фото з Facebook-сторінки Василя Муліка
Анна Прус
