Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Більше ніж рік тому АрміяInform вже писала про військовослужбовця ЗСУ, письменника Василя Муліка.
Що змінилось у житті військового за цей період? Чи планує писати нову книгу? Та що він сьогодні порадить цивільним українцям? Про це ми говорили з автором відомої книги «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки».
«У порівнянні з тим, що зараз відбувається, раніше була «уютная АТОшечка»
— За рік змінилось дуже багато. І треба сказати не про те, що в житті з’явилось, а про те, що втратив. Втратив я дуже багато друзів, і це ніяк не може спонукати до натхнення, ба більше до письма. Тепер я практично не пишу. Від 24 лютого я написав всього один вірш. Написав його, здається, 4 дні тому. І знову ж таки, треба визнавати, що джерелом натхнення для цього вірша були не якісь позитивні емоції, а була ненависть. Тому що в той день загинув наш екіпаж… Багато чого змінилось — війна почалася і, як Сайгон (військовий та письменник Сергій Лещенко) сказав: «у порівнянні з тим, що зараз відбувається, раніше була «уютная АТОшечка». Нині все набагато серйозніше, складніше, масштабніше і страшніше. Це теж треба визнавати, — розповідає Василь.
Він каже, що раніше, коли з передової повертався в тил, відчував злість до цивільних чоловіків:
— Злився, коли бачив цих, як зараз кажуть, чоловіків призовного віку, що вигулюють своїх кишенькових собачок. Але згодом прийшло розуміння, що, по-перше, не всі можуть воювати, по-друге, не всі хочуть воювати і, по-третє — навіть під час війни треба жити. Один із моїх однокашників пояснює це так: «Я хочу собі мотоцикл, і я купляю собі мотоцикл, і в мене він є. Або — я хочу собі мотоцикл, але не купляю його, мене вб’ють і в мене ніколи не буде мотоцикла». Тому — жити треба зараз. Нині час виконувати свої бажання, бажання своїх близьких. Ці дні, коли вдається побути вдома з рідними, близькими, кожен із нас повинен використати максимально і щодня відчувати смак життя. Тому що страшно не те, що людина смертна, а те, що вона смертна раптово.
«Щоб написати нову книгу, треба перемогти і вижити»
Розмова переходить до творчості, і автор «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки» зауважує, що книга — це зброя.
— Причому — зброя стратегічна, спрямована на прийдешнє покоління. Книга — це фізичний носій правди. Не знаю, чи буду колись писати книгу про те, що зараз відбувається. По-перше, щоб написати нову книгу, треба вижити в цьому всьому, по-друге, треба перемогти. Або, по-перше, перемогти, а по-друге, вижити. Тут кожен сам собі акценти розставить. І, власне кажучи, багато з подій цієї весни я хотів би забути, але, по-перше, я не зможу їх забути, по-друге, я просто не маю права їх забувати. Тому, якщо буде в мене така можливість, то колись за цю роботу візьмуся. Але точно не зараз, точно не скоро і точно не до перемоги, — додає військовий.
Згадує розмову з авторкою книги «Дівчата зрізають коси» Євгенією Подобною.
— Вона спитала, як точно і яскраво донести пересічним громадянам історії українського героїзму, наших перемог і поразок у цій війні. Я був дуже злий і відповів тоді, що найкраще такі історії до пересічного громадянина доходять разом із залпами ворожих «Градів». Здається, я був правий, — зазначає Василь Мулік.
«Нація складається не тільки з хіпстерів і лавандового рафу»
Військовий каже, що хоче, аби українці більше читали:
— Не тому, що я пишу книги, а тому, що це просто добре, це вчить, це змінює. Знову ж таки, вже маю надію, що ми подолали засилля дешевої російської літератури, всяких там бушкових, злотнікових. Нині, звичайно, вже є більше сучасної української літератури, але ще недостатньо. Крім того, не подобається мені, що наші автори вдаються до якоїсь філософії, літературного арт-хаусу, і це зовсім не тішить. Це, звичайно, трендово, модно, але нація складається не тільки з хіпстерів і лавандового рафу. Тобто, нам потрібна так само звичайнісінька «палп-фікшн» література, нам потрібна і фантастика, і фентезі, і бойовики, і, чорт забирай, еротика. А в нас, у більшості, якась непевна, тьмяна, надумана філософія. Чи буду пробувати я це змінювати, поки не готовий відповісти. Спочатку я хочу закінчити цю довбану війну.
На закінчення розмови ми спитали у Василя, щоб він побажав цивільним українцям, які прочитають цю статтю.
— Переставати бути цивільними. Це не заклик «агов, всі в армію, камон». Ні. Мене турбує, і вже не перший рік, небажання частини громадян захищати свою країну, тому що, мовляв, це не його справа. Якщо з таких громадян утвориться критична маса, то ми (українці. — Ред.) закінчимося з часом… Зрозуміло, що не всі будуть корисні в армії. Це, так би мовити, до питання про роздачу повісток алкоголікам, порушникам правил дорожнього руху, завсідникам нічних клубів. Я не розумію цього. Можливо, не навчений ще народ, що служити це — не просто обов’язок, а це ще й почесно.
Фото з Facebook-сторінки Василя Муліка
Анна Прус
