Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
«…Африка… Прекрасна, оманлива, небезпечна… Завжди різна, завжди неочікувана, завжди зрадлива… Цей чортів чорний континент давно став для мене наркотиком. Звикання – стовідсоткове, з першого прийому, з першої дози. І скільки б я не зарікався повертатися сюди, завжди повертаюся знову… І всі ми знову повертаємося сюди – до краю спеки та задухи, тропічних злив та безкраїх джунглів, малярійних комарів та отрутних змій, екзотичних фруктів та не менш екзотичних інфекцій, чорношкірих людей та їхньої нескінченної, безглуздої, незрозумілої, абсурдної війни» – такі слова присвятив Африці військовий льотчик-вертолітник, миротворець Василь Мулік у своїй книзі «Congo-Донбас. Гвинтокрилі флешбеки», що незабаром вийде з друку.
− Книга написана мною у двох часових прошарках: один − це Конго, другий – Україна, − говорить він. − Це не історії, а короткі флешбеки, тобто один випадок, мої відчуття того, що я побачив своїми очима в Африці − і мій флешбек із російсько-української війни. Не те, щоб я проводив паралелі, швидше, це набір коротких, пов’язаних між собою десь за змістом, десь за часом, спогадів-блискавок. Думаю, читачеві буде цікаво.
Перша миротворча місія: понад дві сотні годин у африканському небі
Африканський континент став пристрастю Василя ще у 2007 році, під час його першої участі в миротворчої місії у Ліберії.
− Африка мене просто збила з ніг, − пригадує Василь. − Я просто закохався у неї – яскраву, барвисту, ні з чим незрівняну. Це таке місце, у яке просто неможливо не закохатися, а згодом неможливо не зненавидіти.
Усього Василь відбув сім ротацій у Ліберії, одну – у Конго, ще одну – у Кот-д’Івуарі. У сукупності це кілька років життя, відданих службі за тисячі кілометрів від рідної домівки.
− Служба в Африці організована так само, як і служба в Україні – це звичайний підрозділ, − говорить військовий льотчик. − Ми виконували завдання з перевезення Місії, гуманітарних вантажів, здійснювали медичну евакуацію, несли службу в системі пошуково-рятувального забезпечення, тобто виконували звичайну роботу вертолітника. Але навантаження й інтенсивність були сильними. Наприклад, з першої місії, яка тривала шість місяців, я «привіз» 230 годин нальоту – це дуже багато.
Тоді він ще не знав, що досвід, здобутий на Африканському континенті, за кілька років йому стане в нагоді і в українському небі.
Небезпечне українське небо
− До Краматорська я прибув 15 березня 2014 року, коли АТО навіть не була офіційно оголошена, − ділиться спогадами Василь. – Спочатку здійснювали патрульні польоти, перевозили якісь вантажі та людей. Потім стали вивозити поранених. А потім нас почали збивати.
31 серпня 2014 року під час руху до точки евакуації чергової партії поранених вертоліт Василя та його екіпажа було обстріляно з ворожого ПЗРК. Кілька страшних миттєвостей вертолітники спостерігали, як до їхнього борту наближається смертоносна ракета. Далі − маневр, який порушував всі існуючі інструкції, відстріл теплових пасток – і їм вдалося буквально втекти від неї. Повернувшись на базу і трохи оговтавшись від пережитого, вертолітники знову взялися до своєї небезпечної роботи.
Через три роки Василь Мулік отримав почесну нагороду – орден «Народний Герой України».
Авіатори-сухопутники
«Нам, «армійцям», як нас із дещицею іронічної зверхності називають льотчики Повітряних Сил, пощастило зі спектром завдань найбільше: «армійська авіація призначена для підтримки сухопутних військ під час загальновійськового бою на передньому краї та у тактичній глибині, а також…» І от в цьому «а також» стільки всіляких смаколиків та ніштяків заховано, що тільки тримайся. Закинути групу за «нуль»? Армійці. Поранених вивезти? Армійці. Повітряна розвідка? Армійці. Ганяти російського дрона? Армійці. Десантування парашутним (посадочним, штурмовим – обирай, що більше до вподоби) способом? Теж армійці. Генерала повозити, міністра якогось чи групу сліпо-глухо-німих ОБСЄ-євромастурбаторів? Знову, ми – армійці. Вогневе ураження, десантні операції, пошуково-рятувальне забезпечення, медична евакуація, перевезення військ, техніки, вантажів – все це покладається на армійську авіацію. На нас, вертолітників…» − ще одні рядки з майбутньої книги Василя Муліка, але присвячені вже льотчикам армійської авіації.
− Я почав роботу над книгою на початку 2020 року, − говорить автор. – Справа в тому, що про нас, про армійську авіацію, про українських вертолітників дуже-дуже мало знають. Зазвичай нас позиціонують як частину Повітряних сил. Паралель проста: льотчик, літає – значить Повітряні сили. І головний акцент я роблю в книзі саме на тому, що армійська авіація – це компонента Сухопутних військ. Ми працюємо разом із піхотою, заради піхоти й в інтересах піхоти.
Днями Василь Мулік повернувся з чергової ротації з району ООС, де впродовж кількох місяців виконував свою вже звичну за багато років роботу – евакуйовував поранених, перевозив особовий склад та вантажі. Тепер із нетерпінням чекає на вихід свого довгоочікуваного дітища – книги, присвяченій всьому сенсу його життя – авіації.
«…Так, ми, вертолітники, народ особливий, незвичайний, багато у чому дивний. Але ми знаємо – і за роки війни лиш впевнились у цьому – ми аж ніяк не «біла кістка, блакитна кров», не зарозумілий військовий істеблішмент, що ширяє десь там, поза хмарами, без відчутної користі й видимого результату. Ми не пестуни-чистоплюї. Ми не цураємося ні праці, ні крові, ні бруду. Ми майже така сама піхота – невибаглива, азартна, зайобана, зла, цинічна, весела, жорстока, зубаста, щоразу ладна огризнутися вогнем, неголена, немита, пропахла потом, паливом, кавою, тютюном, димом, степовою пилюкою та гірким полином. Ми – скажена зграя відлитих із авіаційного алюмінію саркастичних та ненормальних психів-романтиків. А ще ми – звичайні військові. Ми так само п’ємо горілку, матюкаємось, травимо байки та любимо жінок.
Ми – майже піхота. Махра, яка воює верхи на стрімких металевих вівернах, що віртуозно вимахують лезами гвинтів. Так, ми піхота, хоч не риємо окопів та не стоїмо на «передку». Але ми завжди готові прийти на допомогу тим, хто риє та стоїть ТАМ. Ми теж воюємо – як і всі. Ми теж ненавидимо ворога – як і всі. Ми теж любимо та захищаємо своїх – як і всі. І ми теж гинемо – як і всі.
Ми є. І ми – працюємо. Щодня. І навіть зараз, у саме цей момент, десь там, понад степами та териконами, мчить по медеваку, сторожко притискаючись до землі, старенька вісімка чи, поспіхом нетерплячої люті, розкручує лопаті-шаблі двадцятьчетвірка, піднята з чергування, щоб полювати на чергового «Орлана».
Ми – Сухопутні Війська.
Ми – авіація піхоти.
Армійська авіація…»
