Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Українські захисники стоять на варті українського неба. Вдень і вночі вони чатують на ворожі літаки, гелікоптери, розвідувальні БПЛА та, звісно, крилаті ракети, які фашистська росія щодня запускає по мирних українських містах. Оборонці зенітних ракетних військ України — наш купол безпеки, наш щит і янгол-охоронець, котрі від початку повномасштабної війни врятували не одне життя. Вони не сплять вночі, щоб спокійно спали ми, і за це українці їм безмежно вдячні. Воїн зенітної ракетної бригади повітряного командування «Південь» на позивний «Ковальські» — один із них.
Чоловік народився на початку 90-х на Хмельниччині. Вищу освіту здобув у Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Після випуску був одразу направлений у місце проходження служби на південь України. До повномасштабної війни «Ковальські» встиг побувати в районі проведення операції Об’єднаних сил, де його зенітний ракетний підрозділ виконував бойові завдання, прикриваючи військові об’єкти, але тоді над Україною не літало нічого ворожого, крім БПЛА.
24 лютого все змінилося.
— Це, напевне, день, який я пам’ятаю похвилинно. Нам надали інформацію, що, можливо, цієї ночі буде напад, тому ми змінили позиційний район. І правда — окупант знав наше місце перебування, туди, де ми стояли, прилетіло три ракети. Зміна дислокації врятувала нас від загибелі, — згадує боєць.
Ворог знав місця розташування підрозділів протиповітряної оборони, та про плани окупантів довідалась наша розвідка. рашисти потрапили в пастку власної пропаганди, щиро вірячи, що «ми ету Украіну вазьмьом за трі дня», і поплатилася за це розгромом: після масованих обстрілів їхня авіація перейшла в наступ, де їх уже чекали наші зенітники, і в перший же день дивізіон, де несе службу «Ковальські», збив ворожий гелікоптер.
Чоловік не хотів вірити в те, що путінська орда наважиться на повномасштабне вторгнення. Але, як то кажуть, береженого й Бог береже, і бійці впродовж виконання бойових завдань у районі ООС до початку повномасштабної війни тренувались і готувались до будь-якого розвитку російської агресії.
— Особисто я до останнього не вірив, що розпочнеться широкомасштабна війна. Звісно, розраховував на провокації, щось у такому ключі, але щоб прямо така велика, кривава війна — не думав, — ділиться він.
Бути захисником неба — не така легка справа, як комусь може видатись, адже зенітний ракетний комплекс — високотехнологічна та складна машина зі своїми тонкощами й особливостями. Бійці мусили лагодити машини на ходу — і це давало свої плоди.
— Був момент, коли декілька днів ми не могли відпрацювати по цілях, то був жах, адже всі чекали на успішну роботу. Щоразу, коли ми збивали літак чи ракету — всі були переповнені оптимізмом. Навіть підрозділи піхоти, що були поряд, підходили й питали, мовляв, збили? «Збили». І всі раділи. Бо усвідомлювали, що кожен збитий ворожий літак — це чиєсь збережене життя, чийсь будинок. Це те, заради чого ми працюємо взагалі, — розповідає «Ковальські».
Але найбільше захисника за час повномасштабної війни вразило єднання українців перед обличчям ворога. Тінь, що нависла над українською нацією, не зламала, а навпаки — згуртувала та загартувала нас. Коли в колоні підрозділу зламалась машина — інші учасники дорожнього руху зупинялись та пропонували допомогу, інструменти, чай із термосів, казали слова підтримки, незважаючи на звуки вибухів, які лунали звідусіль.
— В останній день, коли ми виїжджали, зупинились в одному місці на 5 хвилин, щоб перевірити автівки. Підійшла літня жінка, десь років під 90, ледве ходила за допомогою палиці, підійшла до нас, запитала, як справи на фронті. Потім каже: «Ходімо, хлопці, зі мною до банкомата, мені прийшла пенсія, я зніму гроші й вам віддам». Мене це дуже зворушило. Звісно, ми нічого не брали, навпаки, віддали бабусі трохи продуктів, що в нас залишались, та допомогли їй дійти додому, — розчулено каже оборонець.
Але є в нього й прикрі спогади про окремих українців — в сім’ї не без виродка, як каже прислів’я. У 2014 році, коли росія окупувала Кримський півострів, деякі з однокурсників «Ковальські» покинули навчання в його університеті та перейшли на бік окупанта. Переїхали до росії, завершили навчання там і тепер, можливо, воюють проти нашого народу або вже утилізовані в путінській війні силами ЗСУ.
За час служби «Ковальські» вже отримав дві державні нагороди — ордени Данила Галицького та Богдана Хмельницького III ступеня. І цим послужний список бійця, сподіваємося, не обмежиться.
Боєць має надію, що завдяки підтримці західних партнерів протиповітряна оборона України стане ще потужнішою.
З військовою службою він розраховує й надалі пов’язувати своє життя — після війни планує підійматись кар’єрними сходами та брати участь у реформуванні зенітних ракетних військ Повітряних ЗС України за стандартами НАТО.
Удома на чоловіка чекає сім’я — мати, брат та наречена, плани на весілля з якою, на жаль, зірвала війна. «Ковальські» встиг купити обручку та збирався освідчитися під час ротації. Обставини змінилися, однак чоловік усе ж попросив у коханої згоди стати його дружиною, тож після нашої перемоги справлять весілля.
Чоловік сподівається, що війна закінчиться до кінця року, і він разом з бойовими побратимами докладе для цього максимальних зусиль. Але хід думок фюрера путіна зрозуміти не може.
— Я думаю, це просто геноцид, знищення українців як нації. Тому коли мене запитують, що я відчуваю, коли збиваємо ворожі повітряні цілі, відповідаю: лише радість. рашистська орда знищує наш народ, міста, домівки. Маріуполь, Волноваха, Ізюм та багато інших. Просто стирають їх з обличчя землі. Відповідаємо окупантам тим же. Кожна збита ворожа ціль — це моя маленька перемога, — говорить воїн.
Фото автора
