Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Твердження, що росіяни підтримують політику путіна і війну в Україні лише завдяки кремлівським телепропагандистам, надто перебільшені.
«Без нас ви ніхто…»
Так склалося життя, що довелося жити в росії. Зокрема, в санкт-петербурзі — на той час ленінграді, де досі маю, вірніше, мав добрих знайомих і навіть друзів. Тоді, наприкінці 80-х — на початку «лихих» 90-х, ніхто не ставив мені за провину моє українське походження і не бачив у мені фашиста. Взагалі ця тема не порушувалася. Що правда, то правда. Але…
Коли мова заходила про політичні процеси, що починалися в Україні, демократичні партії і рухи, які все більше виступали за самостійну Україну і я не приховував своїх симпатій до них, то відразу з «Серьоги — хорошего парня» я перетворювався в «Серьогу-бандерівця». Всі мої намагання донести до співрозмовників правду про реальність подій в Україні не давали результату. Ба більше, мені ставили провокаційні запитання на кшталт: «може, ти ще й Бандеру й Шухевича підтримуєш?» Я відповідав, що Бандера кілька років провів у есесівській тюрмі, а Шухевич воював не на курщині чи брянщині, а на своїй рідній землі й за ті цінності, які сповідували більшість українців. Принаймні у Західній Україні. «Компліменти», отримані у відповідь, складалися з суцільної експресивної лексики…
Ці розмови відбувалися не десь у глухих, Богом забутих селах, а в культурній столиці росії — місті на Неві, а співрозмовниками були представники різних прошарків населення: і пересічні «роботяги», і представники інтелігенції, і військові. Але погляди у абсолютної більшості з них були однаковими. Досі пам’ятаю полковника — з академічним ромбиком на кітелі — який, підсумовуючи за філіжанкою кави розмову, сказав:
— Нічого у вас з тією незалежністю, якої так домагаються ваші націоналісти, не вийде: без нас, росіян, ви нічого не варті. Коли б не ми, німці б вас усіх винищили. Рано чи пізно ми повернемо вас туди, де ви знаходилися століттями і сьогодні знаходитеся.
На зауваження, що йому ось-ось через вік доведеться зняти погони і він особисто аж ніяк не повертатиме, полковник відповів;
— У мене два сини-офіцери й троє онуків, які теж оберуть військову кар’єру…
Подібні «діалоги», нагадаю, відбувалися, понад 30 років тому, коли компартійна пропаганда щодня слабшала, а скобєєва, кисельов, як мовиться, під столом пішки ходили. Заради справедливості скажу, що були й інші співрозмовники. Теж представники різних прошарків населення. Вони з розумінням, а то й з повагою ставилися до прагнення українців вирватися з «комуналки» під назвою «СРСР». Вже понад 30 років минуло відтоді, а я і досі пам’ятаю слова покійного академіка Дмитра Лихачова — багатолітнього в’язня сталінських концтаборів:
— Будеш вдома, в Україні (саме «в Україні», а не «на Україні» — прим. Авт.), то скажи своїм землякам, нехай ідуть до кінця. Вам є з кого брати приклад: у нашому таборі було чимало вояків УПА. Це були надзвичайно ідейні, мужні люди!
Дмитро Лихачов — багатолітній в’язень сталінських концтаборів: «Будеш вдома, в Україні (саме „в Україні“, а не „на Україні“ — прим. Авт.), то скажи своїм землякам, нехай ідуть до кінця. Вам є з кого брати приклад: у нашому таборі було чимало вояків УПА. Це були надзвичайно ідейні, мужні люди!»
«Мрячно. Дуже мрячно…»
Олена — колишня киянка. По закінченні Київського державного (на той час) університету імені Тараса Шевченка одружилася з жителем санкт-петербурга і понад 20 років живе у цьому місті. Час від часу телефоную їй, а вона мені. Коли приїздила з чоловіком на береги Дніпра, ми неодмінно зустрічалися. Якось зателефонував їй і поцікавився життям-буттям.
— Мрячно: маю на увазі не погоду, а ту атмосферу, у якій доводиться жити, — каже вона.
За словами жінки, у транспорті, в магазинах і навіть перукарнях тільки і розмов, що «в Україні нацисти заправляють балом», «пересічні українці раді, що ми звільняємо їх з цього рабства». В науково-дослідному інституті, де працює чоловік, понад 90 відсотків працівників мають вчений ступінь. Практично всі вони ведуть розмови, які за своїм змістом, суттю нагадують магазинні теревені. Коли Ігор сказав, що неодноразово бував у Києві та навіть у «столиці бандерівщини», як у сьогоднішній росії називають Львів, і не бачив жодного бандерівця і тим паче фашиста, один академік відповів йому:
— То це що виходить — і путін, і лавров є брехунами? Ти нам тут не пропагуй націоналістів…
Якщо люди, які вважаються елітою росії, мають такі псевдопатріотичні переконання, то чи варто дивуватися, що й вологодським, архангельським «мужичкам» і з похмілля, і без нього ввижаються в Україні нацисти?
Якщо люди, які вважаються елітою росії, мають такі псевдопатріотичні переконання, то чи варто дивуватися, що й вологодським, архангельським «мужичкам» і з похмілля, і без нього ввижаються в Україні нацисти?
«Підтримуємо нашого президента…»
Піддані царя Петра вважали за велику честь поцілувати його чобіт. Відтоді минуло 300 років, але традиція ця досі існує. Ще якось можна зрозуміти придворну кремлівську челядь путіна, який терпить біля себе казнокрадів, які, обкрадаючи знедолених співвітчизників, купують літаки, яхти, закордонну нерухомість. Але як зрозуміти людей, котрі є досить відомими в країні, яких мільйони росіян вважають своїми кумирами? Наприклад, діячів культури, артистів. Процитую листа, якого вони написали на підтримку путіна:
«Ми хочемо, щоб спільність наших народів і наших культур мала міцне майбутнє. Ось чому ми твердо заявляємо про підтримку позиції президента російської федерації щодо України і Криму».
Серед підписантів актори сергій безруков, михайло боярський, василь лановий, до речі, виходець з Полтавщини, співак олег газманов, диригенти юрій башмет і володимир співаков, кінорежисери федір бондарчук і павло лунгін, керівник Театру естради геннадій хазанов, президент російської академії мистецтв зураб церетелі і в.о. ректора Академії російського балету імені А. Я. Ваганової микола цискарідзе та інші. Всі вони десятки разів бували в Україні, за кордоном і при всьому бажанні не назвеш їх затурканими путінською пропагандою. російський письменник-фронтовик Віктор Астафєв, який, на відміну від своїх колег, говорив про минулу війну правду, якось сказав:
— Кров більшості пересічних росіян забруднена мікробами брехні й лицемірства, жорстокості та бажання бути господарями Всесвіту. Про кремлівських вождів годі й говорити.
Кров більшості пересічних росіян забруднена мікробами брехні й лицемірства, жорстокості та бажання бути господарями Всесвіту. Про кремлівських вождів годі й говорити.
російське ТБ, інші мас-медіа дійсно зомбують росіян, прищеплюючи їм ненависть до України. путін дійсно ненавидить Україну і вимагає такої ж ненависті й від оточення, і від простолюдинів. Але водночас вторгнення московітів зайвий раз підтвердило правоту Віктора Астафєва. При всій неповазі до них, визнаємо: хіба це лавров чи і кисельов ґвалтувати на очах їхніх матерів дівчаток-підлітків у Бучі? Чи, може, російські льотчики, бомбардуючи школи, лікарні не бачили куди скидають бомби? А хто, скажіть, примушував більш як 300 ректорів російських вишів підтримувати нищення українців «другою армією у світі»? А хіба вся академія наук росії не підтримала нищення українських міст і сіл? Колись путін зауважив, що «після смерті Махатми Ганді ні з ким і поговорити». Ну а в сьогоднішній росії після смерті Дмитра Лихачова в москітській академії наук не знайти притомного академіка.
Сьогоднішня ситуація в росії нагадує ситуацію у гітлерівській Німеччині. Коли з нацизмом було покінчено, пересічні німці прикинулися невинними вівцями, мовляв, про звірства своїх синів, батьків і братів на окупованих територіях не знали і не відали. Не знали і про концтабори на теренах рейху, де людей нищили в газових камерах і крематоріяхи.. росіяни теж «не знають» про звірства своїх співвітчизників в Україні. Натомість їм відомо, що тут «владу захопили у 2014-му нацисти», «росіяни вважаються людьми третього ґатунку», а за «спілкування російською поліція лупить кийками».
Хтозна, чи не було серед вбивць, ґвалтівників і мародерів у російських військових одностроях онуків того полковника, який ще три десятиліття тому обіцяв повернути нас в лоно росії-матушки…
Замість епілогу
Давньоримський філософ Сенека стверджував, що «інколи люди чують і бачать те, що хочуть чути й бачити». Можливо, це твердження і суперечливе. Але щодо позиції більшості росіян, які підтримують дії московії і її вождя в Україні, аж ніяк: окрім ТБ, є ще й Інтернет, інші доступні джерела інформації. Ну, а окрім придворних кремлівських писак і балакунів, там є люди і з іншою позицією. Так, їх замало, але вони є. Та хто їх чує? Чують тих, кого бажають чути, бачать те, що хочуть бачити…
