«Я мрію про те, щоб бути корисним — допомагати, захищати. Робити свою роботу якісно та в тіні, як супергерой: його ніхто не бачить, але на ньому тримається державна…
До 24 лютого на вулиці Софіївська, 10, був розташований Дитячий центр реабілітації та соціальної адаптації «Велика родина». В ньому виховувались хлопчики та дівчатка віком від 7 до 15 років із кризових і малозабезпечених сімей. Про них турбувались, їх безоплатно годували. Педагоги, психологи й вихователі проводили з ними всілякі індивідуальні та групові бесіди, тренінги, розвивальні заняття, віддаючи частинку свого серця та допомагаючи дітям будувати майбутнє та стати справжніми людьми.
Проте з початком повномасштабного вторгнення росії та перших ракетних ударів по Одесі діток поспішно евакуювали в безпечні місця України та за кордон. А вже 26 лютого сюди почали заїжджати перші переселенці з охоплених війною регіонів України, і дитячий центр раптом перетворився на транзитний, де за цей час отримали свій тимчасовий прихисток понад дві тисячі українців.
— Дитячий центр реабілітації та соціальної адаптації був та є невіддільною складовою Одеського благодійного фонду «Шлях до Дому», створеного з ініціативи групи одеситів ще 1996 року. За цей час, підтримуючи взаємовигідне партнерство з багатьма як урядовими, так і неурядовими державними та іноземними організаціями, ми створили велику кількість проєктів, спрямованих на надання допомоги найбільш вразливим верствам населення. Спочатку опікувалися безпритульними дорослими й дітьми. А після того, як основну роботу з ними взяла на себе держава, зосередилися на протидії ВІЛ/СНІД, профілактиці домашнього насильства, реабілітації та соціальній адаптації наркозалежних і дітей із малозабезпечених і неблагополучних сімей. Також з 2014 року ми стали приймати до Дитячого центру хлопчиків і дівчаток з Донецької та Луганської областей, батьки яких, переїхавши до Одеси, не мали можливості працевлаштуватися та прогодувати свої родини, — розповів керівник і засновник Одеського благодійного фонду «Шлях до Дому» Сергій Костін.
За його словами, перекваліфікуватися з дитячого на транзитний центр було нескладно. Адже за багато років на цьому місці було створено потужну матеріально-технічну базу з чималим штатом професіоналів з-поміж психологів, вихователів, соціальних працівників, психотерапевтів, лікаря, юриста, арттерапевта. А рішення про надання притулку переселенцям, звісно, було продиктовано вимогами часу.
— Ми просто зібрались усі разом, колегіально обговорили наші нагальні проблеми, визначились, які у нас є ресурси для розселення людей з окупованих територій і районів ведення бойових дій, і вирішили, що саме в цьому напрямі діяльність нашого центру нині буде найбільш потрібною й ефективною, — зазначила керівниця транзитного центру Світлана Ваннік.
Так, саме ефективною. І це підтвердили реальні справи працівників транзитного центру. За понад чотири місяці він став місцем прихистку, турботи й душевного спокою для понад двох тисяч українців.
Вони їхали й далі їдуть сюди з Маріуполя та Сєвєродонецька, Херсона й Миколаєва та багатьох інших населених пунктів, де лунали постріли та під ногами рвалися снаряди. І кожному з них тут було гарантовано належний догляд, психологічна та медична допомога, триразове безоплатне харчування та співчуття й турбота з боку персоналу центру.
Як розповіла пані Світлана, наразі центр може одночасно приймати близько 50 вимушених переселенців. Для тих, хто приїхав сюди з ночівлею на кілька днів, виділено окреме приміщення на 15 місць, де функціонував центр раннього розвитку дітей. Решта — розміщується на 2-му поверсі у восьми затишних тримісних номерах, де раніше проживали діти з малозабезпечених і неблагополучних сімей.
— Перша категорія — це переважно ті, хто транзитом через наш центр прямує за кордон. Після доби-двох перебування у нас ми своїм транспортом доставляємо цих людей до пункту пропуску «Паланка» на кордоні з Молдовою. Через наших міжнародних партнерів сприяємо щодо подальшого їхнього супроводу та розміщення в європейських країнах. У такий спосіб ми переправили за кордон понад півтори тисячі осіб. Інші, хто не вирушає за кордон, можуть залишатися у нас упродовж місяця. За цей час ми допомагаємо їм знайти житлове приміщення та, якщо є змога, працевлаштуватися. Донедавна ми навіть сплачували за оренду їхнього житла в перший місяць проживання. Нині через брак коштів ця програма на невизначений час зупинена. Але сподіваюсь, що невдовзі питання з фінансуванням буде розв’язано й ми знов надаватимемо переселенцям відповідну допомогу, — розповіла Світлана Ваннік.
Ще одним важливим напрямком діяльності Одеського транзитного центру є надання наборів у вигляді харчових продуктів та засобів гігієни. Таким видом гуманітарної допомоги під час дії воєнного стану центр забезпечив уже понад три тисячі осіб як з-поміж вимушених переселенців, так і малозабезпечених одеситів.
Нині в Одеському транзитному центрі працює 15 працівників. Обов’язки кожного з них чітко визначені: хтось займається розселенням, інші відправленням до кордону, пошуком житла для переселенців, наданням психологічної та медичної підтримки, приготуванням їжі та проведенням занять із дітьми. У центрі функціонує своя їдальня, є спортзал, кімната відпочинку, душові з гарячою водою.
Як наголосив Сергій Костін, у розв’язанні нагальних проблем внутрішньо переміщених громадян щодо забезпечення житлом, ліками, медикаментами, харчовими продуктами та іншими речами першої потреби Благодійний фонд «Шлях до Дому» постійно взаємодіє з іншими благодійними організаціями, одеськими обласними та міськими соціальними службами та іноземними партнерами, зокрема з представниками Міжнародної благодійної організації «Карітас Німеччина», яка у цей важкий воєнний час надає на потреби переселенців вагому фінансову допомогу.
Насправді ж під час відвідування Одеського транзитного центру виникає якесь двояке почуття. З одного боку — позитивні емоції від того, що цих знедолених безжалісною російською збройною агресією людей тут так зустрічають і так про них піклуються. З другого — душевний біль, сум та усвідомлення того, що їхнє життя зупинилося або рухається дуже повільно.
У багатьох із вимушених переселенців — сумні, навіть невтішні очі. На початку свого перебування в центрі вони часто замикаються в собі та майже не розмовляють. Але згодом, за кілька днів, вони оговтуються, їхні очі оживають. А отже — життя триває. І в цьому вбачається заслуга працівників Одеського транзитного центру, які роблять велику справу, допомагаючи людям морально-психологічно й матеріально подолати найважчий період у їхньому житті. І переконані, що невдовзі їх усе одно чекає шлях до їхнього рідного дому, який через підступну російську жорстокість та агресію вони вимушені були одного дня поспіхом залишити.
На знімках: працівники та переселенці Одеського транзитного центру.
Фото автора
