Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
1 липня 1922 року в Києві відбулося урочисте відкриття військово-авіаційної школи. Вона стала першим навчальним закладом РСЧА, який мав готувати військових льотчиків. Відкриття школи військових авіаторів у Києві було не випадковим − більшовики спромоглися створити цей навчальний заклад завдяки славетним традиціям української військової авіації доби національно-демократичної революції 1917−1921 рр.
Історія національних військово-повітряних формувань якнайкраще досліджена в ґрунтовних книгах Андрія Харука та Ярослава Тинченка.
Формування військової авіації української революції почалося вже з літа 1917 року. Достатньо згадати, що в роботі II Всеукраїнського військового з’їзду взяли участь 60 делегатів від авіації. Саме відтоді можна починати відлік творення українських військово-повітряних сил. Попри те, що національно свідомих офіцерів у повітряному флоті було небагато, впродовж літа-осені 1917 року тривали процеси українізації війська в середовищі авіаторів колишньої царської армії.
Після проголошення ІІІ Універсалом Української Народної Республіки наприкінці листопада 1917 року було створено Управління Повітряного Флоту. А вже 13 грудня 1917 року за наказом Генерального Секретаріату військових справ на чолі з Симоном Петлюрою «завідуючим авіаційною справою Української Народної армії» було призначено підполковника Віктора Павленка, який по суті очолив усі військово-повітряні сили УНР.
Пильна увага при цьому приділялась також і створенню авіаційних шкіл для підготовки особового складу.
Так, уже 30 грудня 1917 року обов’язки з організації військової авіаційної школи в Києві було покладено на військового льотчика прапорщика Коломійця. Приміщення для навчальних класів, адміністрації та проживання курсантів мали виділити в будівлі 2-го Київського військового училища, а для практичних занять призначався аеродром 3-го авіаційного парку на станції Пост-Волинський.
Також у Києві з 1917 року існувала також спеціалізована школа аеронавігаторів, яка готувала штурманів та спеціалістів із метеорологічного та навігаційного забезпечення польотів. Готували тут також і авіамеханіків, яких навчали на базі ремонтних майстерень авіапарків.
Читайте також:
читайте також:
Після першої українсько-радянської війни грудня 1917 – червня 1918 рр. поновлювати діяльність навчальних закладів з підготовки військових льотчиків довелося вже від липня 1918 року. Гетьман Павло Скоропадський активно формував національні збройні сили, й авіація мала стати їхнім важливим елементом.
Особливу увагу приділяли створенню військової авіаційної школи, структуру якої розробили та затвердили восени 1918 року. Очолити школу мав генерал-хорунжий, загальна чисельність її штату повинна була становити 347 осіб. Авіаційний дивізіон школи, відповідальний за підготовку льотного складу, очолював полковник.
Начальна частина школи мала чотири відділення, у першому з яких відбувалась початкова льотна підготовка. Друге мало готувати льотчиків-винищувачів, третє − військових авіаторів розвідувальної та коригувальної авіації. Четверте ж відділення призначалося для навчання асів – у ньому військові літуни повинні були відпрацьовувати елементи вищого пілотажу і польоти підвищеної складності, наприклад групові або нічні.
Передбачалося також створення спеціального навчального підрозділу з теоретичної підготовки військових льотчиків, де їх мали навчати аерофотозйомці. Тут же передбачалось готувати фахівців з обробки та дешифрування аерофотознімків і спеціалістів, відповідальних за метеорологічне забезпечення польотів. Планувалося також створення низки інших навчальних закладів для підготовки військових пілотів.
На жаль, повалення гетьманського режиму у грудні 1918 року завадило реалізації чітких продуманих планів гетьмана зі створення українських ВПС, зокрема й навчальних закладів з підготовки військових льотчиків. За доби Директорії УНР українська авіація переживала складні часи, однак військові авіатори гідно несли службу, намагаючись не лише зберегти, але й відродити та примножити надбання попереднього періоду.
Так, наприкінці вересня 1919 року було здійснено чергову спробу створення військового авіаційних курсів, для яких виділяли сім літаків і кошти на відкриття авіашколи, матеріальне забезпечення персоналу та закупівлю пально-мастильних матеріалів. Початковий набір мав становити 60 курсантів − 30 на льотний відділ (військові пілоти) і 30 на моторний (авіамеханіки). Цю кількість зрештою довелось зменшити удвічі, і відкрита у жовтні 1919 року авіашкола близько семи місяців працювала в Кам’янці-Подільському.
На жаль, Українська національно-демократична революція 1917−1921 рр. зазнала поразки й українцям не вдалося тоді створити власну національну демократичну державу. Однак, з іншого боку, українська держава спромоглася постати в формі радянської соціалістичної республіки, і це сталося значною мірою завдяки політичному спадку Центральної Ради, Української Народної Республіки, Української Держави гетьмана Павла Скоропадського та Директорії.
Подібним чином завдяки традиціям, матеріальній базі та почасти кадровому складу більшовики спромоглися відкрити 1 липня 1922 року Київську військово-авіаційну школу. У коротенькій газетній замітці з цього приводу зазначалось: «Школа має давати необхідну військово-технічну підготовку червоним літунам з пролетарської молоді». Так почалося творення вже нової військової авіації в Україні − радянської.
Однак попри те, що в УСРР/УРСР військова авіація стала відтепер більшовицько-радянською, не слід забувати і про другий її вимір − український. Бо соціалістична радянська держава була водночас також і українською республікою, а «червоні літуни з пролетарської молоді» не переставали бути синами українського народу.
