Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Дмитро — звичайний українець із незвичайним відчуттям відповідальності. Залишивши кар’єру директора в успішному бізнесі, він, не вагаючись, почав займатись волонтерською діяльністю.
У довоєнному житті Дмитро любив мандрувати разом із сім’єю Україною та за її межами, крім того, захоплювався альпінізмом — нелегким хобі для витривалих, цілеспрямованих людей, сильних духом та тілом. Чоловік підкорив не одну вершину як в Україні, так і за кордоном. Але про свої походи відгукується скромно — бо, каже, гори не підкорюються, а дозволяють тобі сходити на них. Саме в такому поході Дмитро був за декілька днів до початку повномасштабного вторгнення рашистів до України.
— Взагалі знав, що росія розпочне повномасштабне вторгнення. Я повернувся додому за годину до нападу. Добре, що встиг обійняти дружину та доньку. Вночі почули перші вибухи — спочатку подумали, що це сміттєвоз гримить баками, але коли пішли перші залпи ППО й ми побачили сліди ракет у повітрі — зрозуміли, що сьогодні світ зміниться назавжди. Не хотіли нічого казати доньці, але вона все зрозуміла сама — вранці констатувала, що почалася війна, — ділиться чоловік.
Відправивши дружину та доньку за кордон, чоловік повернувся до Одеси й почав думати, чим він може допомогти країні у такий час.
Якось пізно ввечері йому подзвонили й попросили знайти жовтий скотч — такий, з якого робили пов’язки на руку для маркування наших військових. Не гаючи часу, чоловік доставив потрібне в декілька місцевих підрозділів.
З цього й почалася історія його волонтерства. За час повномасштабної війни Дмитро допомагав теробороні, разом з іншими волонтерами діставав все необхідне для фронту: починаючи з інженерного обладнання — закінчуючи військово-технічним.
Прощальним подарунком волонтерській справі від Дмитра стало два автомобілі, адже фокус його життєвої справи змістився: він став частиною великої сім’ї морської піхоти України.
Дмитро доволі скромно відгукується про виконану роботу — каже, що є багато волонтерів, які роблять набагато більше, і він ними пишається. Ставши частиною елітного роду військ чоловікові вдається координувати зусилля інших людей, суміщаючи цю діяльність з вишколом морпіха. Військові тренування для Дмитра є надважливими, бо морську піхоту він обрав саме через високий рівень підготовки особового складу.
Крім того, неабияку роль у військовій справі зіграло й хобі Дмитра, адже примітною особливістю альпінізму, за словами чоловіка, є звичка до спартанських умов перебування в горах, бо аскетизм і військова служба йдуть рука в руку. Нині ж воїн зі сміхом зазначає, що у їхньому бліндажі навіть забагато комфорту.
Не пройшли для новоспеченого морпіха дарма й уроки з іноземними інструкторами, коли співпрацював з волонтерським центром ГО «Експедиція». За його словами, навчання допоможуть зберігати холодну голову в гарячій ситуації, адже особистий досвід інструкторів-волонтерів з країн НАТО якісно доповнює програму тренувань армії України. Мотивація на максимальному рівні — доходить до того, що інструктори мають стримувати хлопця, мовляв, не поспішай, ти маєш бути підготовленим, адже на полі бою в тебе будуть лічені секунди на ухвалення правильного рішення, яке може зберегти життя тобі й твоїм бойовим побратимам.
Нині він з побратимами вчиться бойового застосування протитанкової зброї, щоб вміти ефективно денацифікувати та демілітаризувати заблукалих росіян у своїх самохідних «мангалах». Дмитро зауважує, що важливою складовою є вміння працювати в колективі — взвод солдатів, що діє злагоджено, є грізною бойовою одиницею, здатний виконати неможливе. У вільний час чоловіки також не сидять на місці, а займаються активними видами спорту — Дмитро грає в теніс, бігає та відвідує тренажерну залу.
На чоловіка вдома чекає родина та багато друзів, з якими він завжди залишається на зв’язку. Після нашої перемоги у війні Діма мріє про якнайскорішу зустріч із ними.
Наостанок Дмитро радить українцям не розслаблятися та пам’ятати, що війна ще не закінчилась.
— Багато хто втомився від війни, але треба пам’ятати, що вона ще йде. Якщо люди забудуть про це, то кінець війни буде іншим. Усім треба допомагати, працювати, робити все, що можуть, для того, щоб Україна перемогла. Адже якщо гори не прощають безпечності, то війна — байдужості, — підсумовує чоловік.
Фото з особистого архіву Дмитра
