Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Петро Ігоревич на позивний «Мамонт» ще зовсім недавно працював комерційним дайвером, виконував водолазні роботи як в Україні, так і закордоном. А сьогодні він проходить військову службу у ВМС ЗС України водолазом на кораблі.
− 24 лютого, коли рф запустила свої ракети по мирних містах України, я вже знав, що піду до війська. Щоб ухвалити таке рішення остаточно, знадобився день. Я не засуджую тих, кому на роздуми треба більше часу, бо всі ми по різному реагуємо на страх і загрози. Єдине, що не можна пробачати – зраду. Для того, щоб бути корисним і хоч якось впливати на події, у війську хотів робите те, що вмію найкраще, тому вибір був очевидним – я став водолазом, − пояснює «Мамонт».
Чоловік пригадує, як сильно за нього переживала родина. Дружина навіть заявила, що піде з ним до військкомату, але Петро наполіг, щоб вона залишалася вдома з дітьми. А ще додавали масла у вогонь батьки. Справа в тому, що Петро народився в росії і виховувався в російській сім’ї.
– В Україну ми приїхали, коли я був ще малим. Я тут зростав, навчався й отримав громадянство. А ось мій зведений брат по батьку повернувся до росії. Та й, окрім нього, там у мене, як і у всіх, хто переїжджає, залишилося багато родичів. І коли почалися сумнозвісні події у 2014 році – наші з ними думки розійшлися, у кожного з’явилася своя правда. Але у зведеного брата вона була продиктована тотальним зомбуванням. Тож настав той період, коли ми розірвали зв’язок. Це боляче і сумно. Батьки мене запитали: «Як ти можеш йти воювати, коли на тому боці може бути твій брат? Ти зможеш у нього стріляти?». Я довго про це думав і вирішив для себе − я йшов до армії захищати свою родину і країну, яку давно маю право називати Батьківщиною. Ми на своїй землі й не кликали загарбників. То ж, якщо раптом брат прийде в Україну як завойовник і нам доведеться зустрітися в бою – не відступлю, − впевнено заявляє «Мамонт».
Хоча досвіду водолазної справи Петру не бракує, але в армії довелося навчатися «з нуля». Адже цивільна водолазна робота дуже відрізняється від військової.
− Мені довелося перенавчатися. Можна сказати, що здобув ще одну професію. Допоміг у цьому побратим Андрій. Саме він пояснив всю специфіку нашої роботи і показав що й до чого. Це дозволило мені згодом здати екзамени у Водолазній школі й отримати кваліфікацію «водолаз-інструктор». Нині я працюю в одному з підрозділів ВМС ЗС України. Нашими головними завданнями є рятування людей та суден, які зазнали лиха на воді, а також обстеження дна у районі зіткнення. Звісно, в умовах війни є й інші задачі, але то не для широкого загалу, − з усмішкою розповідає Петро.
Він також зауважив, що для того, аби завжди бути в формі, їхній підрозділ постійно тренується і відпрацьовує по максимуму різноманітні завдання. Адже водолази, хоча й відносно невеликий, але важливий структурний елемент ВМС ЗС України, які в загальному контексті дій виконують насправді важку роботу.
− Професія військовий водолаз – важка професія. Це робота відважних, витривалих й сміливих людей, для яких спуск під воду – це не спорт чи хобі, а можливість врятувати чиєсь життя чи виконати ту роботу, про яку не говорять вголос, − говорить «Мамонт». – Розумію, що події можуть розвиватися по-різному і, на жаль, не всі зможуть відсвяткувати нашу перемогу. Проте я до цього готовий. І хоча за національністю я росіянин, але за Україну стоятиму до кінця. Адже інакше навіщо ми тут?
Фото автора
