Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Згідно із цьогорічним дослідження Агентства ООН у справах біженців, кожен третій українець покинув власну домівку через війну. Мешканка Бучі Оксана М. зі своїми дітьми також була змушена приміряти на себе роль біженки. Яку допомогу вона отримала в Європі та чому, не вагаючись, покинула мирну та сонячну Португалію і повернулась додому — про це бучанка розповіла в інтерв’ю АрміяІnform.
Лише на сімнадцяту добу російської окупації жінці разом із дітьми вдалося вирватися з «бучанського пекла» та втекти до Європи.
— Оксано, Ви пам’ятаєте, як прийняли рішення про виїзд із Бучі?
— Рішення приймалось і важко, і легко одночасно. Ось такий парадокс. Моя літня мама не могла за станом здоров’я поїхати кудись далеко з дому. Залишити її на чоловіка — було вкрай вимушеним рішенням. Але й перебувати в окупованій Бучі без світла, газопостачання, зв’язку та нормальної їжі ставало все важче з кожним днем. Навколо нашого будинку гриміли вибухи, переважно — вночі. Подекуди від них спалахували навколишні садиби. Вдень по місту рискали спецзагони рашистів у пошуках тих, хто міг би чинити опір окупантам. У сутінках починали точитись стрілецькі бої. Кулі та скалки рвали дірки в парканах та стінах будинку. Ми, як миші, ховались у підпіллі, у погребі. Та вже коли в сусідню будівлю прилетіла ворожа міна й розкидала її по цеглинках на сусідські дахи, рішення евакуюватись з’явилось якось само собою.
— Не буду запитувати про те, як ви виходили з Бучі — це окрема історія, яка в кожного своя. Багато бучанців так і не змогли цього зробити — вони були розстріляні російськими військовими по дорозі. Що Вам, Оксано, найбільше запам’яталось з того, як вас нарешті зустріла вільна від рашистів частина Київщини?
— Коли я вийшла з евакуаційного автобуса, то відразу заклякла. Навколо було повно військових зі зброєю. Так само було зі мною на всіх рашистських блокпостах. Але цього разу я розуміла, що ці військові — наші. Але рефлекс замерти на місці в присутності зброї був сильнішим за логіку. Я ніби прокинулась, лише коли до мене підійшла жінка-волонтер. Вона говорила, що я й мої діти можуть нарешті зняти всі ці клапті та смужки білого простирадла на нашому одязі, що тут всі ми нарешті — Вільні Люди!
Доки одні волонтери пригощали нас усіх їжею та задаровували дітей цукерками, інші пропонували психологічну допомогу. Більшість із нас були наспіх недоладно вдягнені, з руками та обличчям, темними від кіптяви багать. Наші роздуті валізи — це все, що залишилось нам від наших домівок.
Водії автобусів тактовно запитували, куди ми прямуємо та формували групи для безкоштовних поїздок у різні регіони країни. У кожному спілкуванні ми відчували співчуття та бажання допомогти в людському горі.
— Що Вашій родині довелось пережити під час евакуації?
— До Львова ми їхали електричкою, у вагонах з вимкненим світлом, з відключеними мобільними телефонами, у повній темряві. Тікали залізничним транспортом із маленькими дітьми, з котами, собаками, старенькими дідами та бабусями… Ніхто не жалівся на алергію на шерсть, на вередування малюків, на кашель, храп та сопіння. Все це не мало значення. Ми віддалялись від війни та вивозили від небезпеки своїх дітей, своїх рідних.
За даними ООН, 13 мільйонів українців досі потребують евакуації із зони ведення активних бойових дій, але не можуть цього зробити через високий рівень небезпеки та інформаційної ізоляції.
Дорогою були короткі зупинки, під час яких місцеві волонтери закидали з перону у відкриті двері тамбурів їжу, воду, дитяче харчування, памперси для малюків, засоби гігієни, корм для тварин.
Ми вирішили їхати до Варшави, щоб на літаку, який безкоштовно надала Польща, дістатися Лісабона. А в Португалії нас вже очікувала моя старша донька. На кошти португальських бізнесменів вона забронювала для нас житло в курортному місті Кашкайш.
— Оксано, коли Ви вперше відчули підтримку з боку іноземних благодійників?
— Відразу у Львові. Потрапити на евакуаційний потяг до Варшави було не так просто. Ми навіть на платформу не змогли зайти — настільки багато було охочих якнайшвидше виїхати в країну, що перебувала під захистом НАТО. Доки українські волонтери годували нас, біженців, борщем у пластикових стаканчиках, іноземці набирали групи на мікроавтобуси та великі автобуси, щоб відвезти всіх охочих у сусідню братню країну.
Документи були не в усіх. Одна літня жінка з Маріуполя не мала при собі не лише паспорта, а навіть верхнього одягу. На ній був домашній халат, капці та якесь картате покривало. Але Польща прийняла всіх. Автобуси з біженцями на українсько-польському кордоні пропускали без черги.
Ночували ми в Томашіві, де нас розмістили у спортивному залі. Дали розкладачки, надувні матраці, їжу, напої, солодощі, засоби гігієни, одяг, взуття. Мене вразила турбота поляків не лише про українських людей, а й про їхніх чотирилапих улюбленців. Такого асортименту безкоштовних кормів для котів та собак я ще не бачила.
Між собою всі ми розмовляли українською, польською, російською. Інколи вставляли англійські слова. Під час цієї поїздки я побачила та почула, що у світі, насправді, є лише одна людська мова — це мова співчуття та підтримки.
За опитуванням Агентства ООН у справах біженців, двоє з п’яти респондентів (40%) повідомили, що вони вживали заходів щодо підтримки біженців протягом останніх 12 місяців. Найвищою часткою тих, хто підтримував українців, які тікали від війни, виявились саме поляки — сім із десяти (72%).
— Оксано, як Португалія підтримала українських біженців?
— У курортному місті Кашкайш ми скрізь зустрічали багато української символіки: прапори, рекламні бігборди, дитячі малюнки у вікнах шкіл. І дорослі, і малі португальці постійно говорили нам слова вдячності. Напевно, у наших особах вони бачили таку далеку, але мужню Україну, яка зупинила росію на її кривавому військовому марші до Європи. Я була впевнена в найшвидшому поверненні в Україну, тому відмовилась від фінансових виплат португальського уряду. Волонтери постійно обнімались із нами та всього давали вдвічі, а то й втричі більше, ніж того було потрібно. Їх людська солідарність, співчутливе ставлення до нас та жертовність були набагато цінніше за будь-які соціальні виплати.
За даними ООН, в Україні зафіксовано 7 мільйонів осіб, які набули статусу «вимушеної переміщеної особи». Біженцями з початку війни стали понад 8 мільйонів українців. Як показує офіційне дослідження Ipsos, 78% населення з 28 країн світу, які брали участь в опитуванні напередодні Всесвітнього дня біженців, 20 червня, погодились із тезою, що люди, щоб уникнути війни та переслідування, повинні мати можливість отримати притулок в інших країнах світу.
Я вдячна Португалії, мешканцям міста Кашкайш, муніципалітет якого, до речі, підписав Меморандум про співпрацю з Бучею на початку червня. Вони не лише гостинно приймали моїх земляків у себе, а й відправили в моє місто чотири великі фури з гуманітарною допомогою. Коли під час окупації в мене спрацював так званий материнський інстинкт та бажання відвезти дітей на край світу, саме в цій красивій сонячній країні на березі океану ми знайшли безпеку та спокій.
-
- Ілюстративне фото
Дочекавшись звільнення Київщини, перепочивши від війни та психологічно зміцнившись, ми у травні повернулись на Батьківщину.
Сподіваюсь, що й поляки, і португальці, спілкуючись з нами зрозуміли, що українці — не бомжі, ми лише рятували власних дітей, — наголосила Оксана наприкінці інтерв’ю. — Приблизно вісімдесят відсотків моїх друзів та знайомих, які виїжджали за кордон, вже повернулись в Україну. Ближче до початку навчального року таких родин буде ще більше. Тут наше коріння, наші кохані, батьки, друзі і наша майбутня Перемога, яку ми всі наближаємо зі Збройними Силами України в авангарді!
Фото: автора та з сімейного архіву Оксани М.
