На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Наталя Зайтц живе в Німеччині вже 30 років. А виросла вона в центрі Києва, і з любов’ю говорить про Батьківщину. Її родина вимушено залишила Україну в 90-х. З початку широкомасштабного російського вторгнення вони допомагають українським біженцям адаптуватися в німецькому місті Віттен, де наразі зареєстровано близько 500 біженців із України.
— Ми залучили всіх знайомих, щоб супроводжувати біженців від кордону до нашого міста, — розповідає Наталя. — Чоловік постійно їздив на кордон забирати цих людей, його фірма навіть оплачувала бензин. Моя сестра в Берліні зустрічала біженців на залізничному вокзалі. Люди були в шоковому стані, тікаючи від війни, а тепер додався стрес від перебування в чужій країні. Щойно вони перетинали кордон, хтось із наших волонтерів їх забирав. Ми активували мережу підтримки, яка залишилася з 2014 року, коли була хвиля біженців із Сирії.
Місцева протестантська громада поселяла біженців. З наших підопічних нікому не довелось лишитися в таборі. Ми привозили людей, розселяли і досі займаємося їхньою реєстрацією. У Німеччині це дуже складний процес. Однак німецькі громадяни проявляють неймовірну солідарність з українцями.
— Німеччина приваблює багатьох біженців. Чому так відбувається, попри труднощі адаптації? І як до цього ставиться німецька громада?
— Тут найкраще соціальне забезпечення, тому стільки людей намагаються сюди потрапити, але пройти бюрократичні процедури дуже складно. З іншого боку, до українців особливе ставлення. Для них все організовано, надається право на тимчасовий захист або статус біженця, право на роботу, доступ до інформації українською або російською. Для біженців з інших країн такого не було, німецьке суспільство дуже закрите. Міркуючи, звідки таке ставлення, припускаю, що німці досі відчувають провину за Другу світову війну і зараз намагаються підсвідомо її спокутувати. З іншого боку, Україна поряд, на відміну, скажімо, від Сирії, українці — це європейці, християни, крім того, українські біженці — переважно жінки з дітьми.
— Як адаптуються українські біженці?
— У нашому місті є дві українські громади. «Європа без кордонів», яку створила Алла Вайсбанд у 2006 році, і «Воля», яку заснували ми за ініціативи Наталії Кошель, також волонтерки. Українські біженці беруть участь у інтеграційних виставках, українських святах, їздять на антивоєнні мітинги в Дортмунд. За сприяння протестантської громади відбулося спільне святкування Великодня, біженки готували смаколики на знак подяки місцевим, які їх підтримують.
— За даними МВС Німеччини, станом на початок червня у цій країні зареєстрували понад 400 тисяч осіб, які прибули в країну з 24 лютого, тікаючи від війни в Україні. Які проблеми наразі виникають серед українських біженців у Німеччині?
— Гостро стоїть питання житла, місця є в гуртожитках, але умови погіршуються через наплив людей. Алгоритм такий: українець прибуває в місто, опиняється в гуртожитку, його ставлять на облік, і він прив’язаний до цього місця, поки не знайде роботу. Щоб контролювати фінансові потоки, виділені на біженців, їх зобов’язують жити там, де розмістили. У нашому місті поки що є 140 вільних місць. Процедура оформлення триває дуже довго: реєстрація, внесення відбитків пальців до інформаційних баз, скерування на мовні курси тощо. Деякі діти ще не оформлені в школи, деякі біженці не зареєстровані, хоча отримують фінансову допомогу.
У Віттені процедура оформлення швидша, бо волонтери контролюють процес. А у великих містах біженці протягом двох місяців не отримували соціальних виплат. Наша група активістів створила інформаційний чат, у ньому 400 осіб. На жаль, трапляються прикрі ситуації, коли біженці потрапляють майже в рабство. Нещодавно ми вивезли сім’ю з іншого міста, з фактично рабських умов: дві жінки були змушені прибирати величезний будинок, причому старша жінка хвора на рак, а молодша з немовлям. Коли ми їх привезли, вони кілька днів плакали. І це не поодинокий випадок.
— Які державні органи опікуються українськими біженцями в Німеччині?
— Це дві служби забезпечення прожиткового мінімуму. Соціальна служба — для інвалідів, пенсіонерів і неповнолітніх дітей. І центри працевлаштування, що займаються виплатами працездатному населенню, а також інтеграцією. Тобто вивчають кваліфікацію, диплом і пропонують курси підвищення кваліфікації, вивчення мови тощо. Ми організували зустріч представників цих служб із біженцями. Я була куратором і пояснювала всі нюанси, прийшло 200 осіб. Це була напружена, але корисна зустріч. Важливо донести до офіційних осіб, як важко українцям адаптуватися, як їм болить через невизначеність і страх за майбутнє.
Наразі Наталя працює у великій компанії Softdoor GmbH, що займається безробітними з проблемами із психікою або зі здоров’ям. Тепер вона зосереджена на роботі з біженцями, зокрема активізує проєкт допомоги на базі компанії.
— Проєкт стартував 1 червня. Ідея в тому, що центри працевлаштування видаватимуть біженцям ваучери — це допомога у формі документа на послуги або речі. Так українців підтримають інші організації по всій Німеччині. Хочу, щоб директори центрів працевлаштування мотивували своїх працівників підтримати біженців, і що важливо — зрозумілою їм мовою. Невдовзі відбудеться семінар із цими центрами. Я розкажу три історії про українців, щоб показати, ким вони були в Україні і чого потребують у Німеччині. Я працюю з біженцями 24/7, це те, чим можу допомогти Україні, і саме це допомагає мені триматися.
