Саме такими стали перші результати діяльності нової системи державного гарантування якості, які обговорили під час наради за участю представників громадських…
6 червня українські працівники ЗМІ відзначають своє професійне свято. Сьогодні гарний привід згадати найяскравіші моменти професійного та творчого шляху, яких у кожного немало. Адже праця журналіста — динамічна і захоплююча, іноді — небезпечна, та завжди важлива, бо журналісти — це очі та вуха суспільства, а також мікрофон і камера, що фіксують життя країни, її історію та героїчну боротьбу.
Сьогодні хочу поділитися спогадами про свою подорож на Соловецькі острови. Був спекотний серпень 2013 року, війна з росією уявлялася хіба в страшному сні. Мене, як журналіста, в той час — заступника головного редактора газети «Слово Просвіти», запросили взяти участь у традиційній «Соловецькій прощі» — меморіальному заході, мета якого — вшанування пам’яті жертв Репресій 1920–1930-х років. Щорічні поїздки делегації з України організовувало Київське товариство політв’язнів і репресованих. У складі української делегації традиційно були священник, кобзар, колишні політв’язні та їхні нащадки, дослідники історії політичних репресій та журналісти. У такій компанії ми подолали понад 2200 км суходолом і 50 — морем, щоб побачити ті місця, де навіки спочили кращі сини і дочки України, познайомитися з подвижниками, які віднайшли архівні документи й зібрати нові свідчення про те жахливе лихоліття.
Для мене це була перша подорож до рф як журналіста, тож я уважно приглядався до деталей, і чимало з побаченого надовго закарбувалося в пам’яті. Перше, що вразило після того, як перетнули межу між білоруссю і росією — величезна кількість сміття навкруги і цілі поля борщівника. А ще — просто гігантські бур’яни, які іноді досягали другого поверху будинків, — ніхто й не думав їх косити чи, бодай, окультурювати. До дверей окремих багатоповерхівок адміністративного центру Республіки Карелія міста Петрозаводськ вели вузенькі стежки між буйнотрав’ям.
4 серпня в Петрозаводську ми зустрілися з членами Карельської республіканської громадської організації «Товариство української культури “Калина”», відвідали Національний музей Республіки Карелія. Зустріч українців Карелії з українською делегацією, яка приїздила на Дні пам’яті, — була завжди непересічною подією в житті Петрозаводська. Для багатьох місцевих українців це була єдина нагода поспілкуватися рідною мовою, а для інших мешканців міста — покуштувати справжнього сала, привезеного з України (всіх учасників делегації завчасно попереджали, що із собою його слід обов’язково брати щонайменше пару кілограмів).
Гості і місцеві українці гордо ходили російським містом у вишиванках із синьо-жовтими прапорами. Багатьох на вулицях кривило від цього видовища, один російський армієць навіть намагався щось вигукувати вслід, але оскільки був дуже п’яний, слова його ніхто не зрозумів.
5 серпня в урочищі Сандармох, що на півдні Карелії, в місці розстрілів 1930-х років, де покояться близько 10 тисяч невільників 60 національностей, відбувся жалобний мітинг і панахида за участю громадськості росії, України, Польщі, Литви, Естонії. Мене із синьо-жовтим прапором в руках навіть показали в новинах на телеканалі «росія-1».
Найбільше радів велелюдним заходам місцевий дослідник історії політичного терору, правозахисник і публіцист Юрій Дмітрієв. Саме він на початку 1990-х років віднайшов у Сандармоху місце масових розстрілів і поховань людей — в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення, у тому числі сотень українців. Серед страчених — видатні особистості — Микола Куліш, Лесь Курбас, Антін Крушельницький, Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Мирослав Ірчан, Григорій Епік… На рахунку дослідника відкриття санітарного поховання будівничих Біломорканалу, кладовища поблизу міста Кем на узбережжі Білого моря, місць масових поховань на Соловецьких островах. Також Юрію Дмітрієву вдалося розшукати картотеку ув’язнених, що допомогло встановити імена дуже багатьох жертв сталінського терору.
Сучасні енкаведисти не пробачили досліднику його подвижницької діяльності. У грудні 2016 року Юрія Дмітрієва заарештували за звинуваченням у виготовленні порнографічних матеріалів. Попри всю абсурдність звинувачень, небачену для росії підтримку колег і міжнародної громадськості та юридично обґрунтовані вимоги припинення гонінь, верховний суд Карелії збільшив засудженому строк до 13 років колонії (!), що для літнього чоловіка рівнозначно пожиттєвому ув’язненню. Отак рашистська сталінсько-путінська система помстилася за викриття її злочинів…
І ця помста була не єдиною. Правозахисний центр «Меморіал», членом якого є Юрій Дмітрієв, був визнаний владою росії «іноземним агентом» ще у 2014 році, а «Міжнародний меморіал» — у 2016-му. Наприкінці 2021 року позов про ліквідацію правозахисного центру «Меморіал» подано прокуратурою москви до московського міського суду, а позов про ліквідацію «Міжнародного меморіалу» генеральна прокуратура рф направила до верховного суду росії.
Дні пам’яті жертв політичних репресій на початку серпня були постійним заходом товариства «Меморіал». І саме на серпневі дні, в які щорічно з 1989 року приїздила українська делегація, місцеві науковці-дослідники чекали з нетерпінням. Адже, як зазначали самі соловчани, якби не українці, про дні всі б давно забули. А українці писали про них у ЗМІ, видавали книжки, знімали фільми…
Проте Юрій Дмітрієв та його колеги-краєзнавці є винятком із правил. Переважна більшість росіян, яких ми зустрічали під час цієї подорожі, ставилися до українців зверхньо, вважаючи, що ми приїхали не з іншої країни, а з якогось регіону рф. Попри це, тоді, у 2013 році, ніхто й уявити не міг, що то була остання Соловецька проща. Що наступного року росія нападе на Україну і подібні поїздки стануть неможливими…
6–8 серпня 2013 року українці востаннє взяли участь у Днях пам’яті на Соловецьких островах. На місці розстрілу політв’язнів, біля каменя із написом «Соловецким узникам», священник УАПЦ відслужив панахиду, відбувся жалобний мітинг. Учасники «Днів пам’яті» відвідали Соловецький кремль, що від 25 травня 1920-го до 2 листопада 1939 року був місцем ув’язнення і загибелі сотень тисяч в’язнів, побачили камеру, де 25 років просидів останній отаман Запорозької Січі Петро Калнишевський, оглянули експозицію Соловецького державного музею-заповідника «Соловецький табір особливого призначення 1920–1939 рр.», Секірну гору, на схилах якої знайдені масові поховання в’язнів радянських таборів…
У трьох номерах газети «Слово Просвіти», де я тоді працював, на п’яти шпальтах були опубліковані матеріали з тієї поїздки, головним чином — перші враження учасників «Соловецької прощі» 2013 року, що за іронією долі стала останньою.
На початку 2015 року в Києві була зареєстрована громадська організація «Соловецьке братство», що об’єднала учасників прощ на північ росії, що відбувалися впродовж 25 років. Тепер наша місія — розповідати співвітчизникам про побачене й почуте, щоб українці розуміли — те, що творять рашисти зараз, — не путінський винахід. Такими московські кати були завжди: і в XVII-XVIII століттях, коли підім’яли під себе спадщину Київської Русі, і на початку ХХ, коли фізично знищили в таборах крайньої півночі всіх, хто мріяв про незалежну Українську Народну Республіку. Нині наше спільне завдання — перемогти агресора, щоб він більше ніколи не зміг зазіхати на святу землю України.
