Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Минуло майже два місяці, як місто Буча було деокуповано. Скільки б не минало часу злочинам російських військових у цьому місті на Київщині немає давності. Нагадаю, кожен п`ятий бучанець, який залишався в місті під час окупації був вбитий. Тисячі скалічених людських доль, сотні знищених будинків мешканців цього міста. АрміяІнформ продовжує збирати свідчення людей, які пережили окупацію у Бучі.
Андрій Скакалов корінний бучанець. Він разом із сім`єю всю окупацію залишався у Бучі. Чоловік за професією пекар-технолог. У мирний час випікання хліба було його основною роботою, а під час окупації рідного міста – порятунком для багатьох людей, бо через російську навалу місто майже місяць було заблоковано, харчі не завозились.
– А чому Ви і Ваша сім’я не виїхали з міста?
– Спочатку не передбачали масштабу загрози та трагедії для містян, а пізніше вже було пізно, не хотіли ризикувати. Адже багатьох, хто намагався виїхати з Бучі під час окупації міста, росіяни розстріляли. Серед загиблих чимало жінок і дітей…Ми вирішили – всі залишаємося вдома…
– А яка у Вас сім’я?
– Дружина, двоє діточок – 5-ти та 12-ти років, батьки та сестра.
– Коли у місті став гостро відчуватися дефіцит харчів?
– Фактично наприкінці лютого, адже після вторгнення у місто росіян, харчі вже не підвозили. Ми мали певні запаси продуктів, але найгостріше відчувався дефіцит хліба. За кілька днів запаси закінчились і ніхто вже хліб не підвозив. До речі, за всю окупацію Бучі до міста дійшов лише один гуманітарний конвой, і то більшість його забрали росіяни…
– Розкажіть, як сформувалась у ті дні ваша бригада пекарів?
– У ті дні міський голова Анатолій Федорук почав шукати людей, які змогли б випікати хліб для тих, хто залишився у місті. Ми ж були відрізані від Києва. Продукти харчування доставляти вже було неможливо. Я відгукнувся, це ж моя професія. Вибрали місце, «новус» був найоптимальнішим варіантом. Магазин вже був порожнім, але все необхідне обладнання для випікання хліба було. Муку привозили місцеві підприємці та наш міський голова.
– Велика команда добровольців-пекарів зібралася?
– У перший вечір нас було 5 чоловік, ми прибрали приміщення і підготували все необхідне для того, щоб запустити пекарню. У магазині не було води, цю проблему вирішили буквально за ніч. Наступного дня ми приступили до роботи. Коли люди дізнавалися про те, що у «новусі» печуть хліб, бажаючих допомагати ставало більше. Більшість з них, люди без досвіду роботи у пекарні, тому доводилось навчати. Згодом на зміну вже заступало близько 20 чоловік. Було дві робочих зміни – денна і нічна. Майже кожен день були різні люди.
– Скільки хліба випікали?
– За добу близько п`яти тисяч буханок хліба. Це був звичайний батон, найлегше і найшвидше, що ми могли робити.
– Страшно було пекти хліб за тих обставин?
– Ми співали пісень, щоб трохи розрядити обстановку та випікали хліб. На той момент це було небезпечно, але у цьому була велика необхідність. Водночас, і вдома сидіти було морально важко і також небезпечно. Один з днів, став особливо пам’ятним. Неподалік магазину, де була пекарня, точився бій. Магазин прошивали кулі. Тоді ми припинили роботу. Було чути гуркіт техніки та вибухи. Ми сховалися в одному з приміщень і лежачи дочекалися ранку.
– А як ви пекли хліб, коли не стало електрики у місті?
– Через це і зупинилася робота пекарні. В останній день роботи ми випекли п`ять з половиною тисяч буханок хлібу. Два тижні поспіль я з бажаючими розносили хліб по місту.
Фото машини Машина Андрія, з слідами від осколків снарядів
– Але ж ходити по місту було небезпечно, ви ж бачила тіла вбитих бучанців на дорогах…
– Кожен раз коли я виходив, то не знав чи повернуся додому, нас могли легко розстріляти, як багатьох бучанців. Але ми знали, що багатьом людям конче потрібен хліб, то ж Бог нас оберігав…Після окупації міста багато хто, кому ми приносили хліб, дякували зі сльозами на очах. Тоді люди економили харчі і сушили хліб на сухарі. Нині, ці скибочки сухарів нагадують їм про пережите жахіття в Бучі…
– Який момент був найстрашнішим для Вас за час окупації?
– День коли я почув від рашистів « в больнице никого нет», адже я знав, що там мої рідні – мати та сестра. Це стало справжнім шоком. Пізніше росіяни нікого не підпускали до лікарні, а тим, хто наважувався підійти зав`язували скотчем очі і кудись виводили. Я відійшов і зачекав навпроти лікарні. Через певний час побачив як з будівлі виходять люди. Серед них були моя мати і сестра, моєму полегшенню та радості не було меж.
– А що вони робили у лікарні?
– Моя мама разом з іншими жінками готувала їжу для хворих і тих, хто перебував у міській лікарні. Сестра надавала першу медичну допомогу. Вона фельдшер, вона відмовився від евакуації. З медичного персоналу в лікарні залишалося менше десяти осіб. Дружина завжди була з дітьми. Я постійно дуже хвилювався за рідних, але їх присутність додавала мені сил.
Чим ви зараз займаєтесь ?
– Нині продовжую працювати за професією у пекарні одного з торгових центрів Києва.
