Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Вікторові Хоменку 34 роки. За дві доби до початку великої навали росіян він став тероборонцем, а на війні з першого її дня. Віктор інженер-енергетик за освітою, закінчив Київський політех, свого часу став співзасновником та головним інженером муніципального проєкту «Сонячне місто» у Славутичі. Мова йде про структуру так званої зеленої енергетики, яка використовує природні джерела енергії – зокрема сонце…
Чесно кажучи, автор не звернув би особливої уваги на розповідь свого тезка на бойових позиціях на Слобожанщині в безпосередній близькості від ворога. Якось не до таких тем було — не всі хлопці тоді ще оговталися після нещодавніх обстрілів та нічних бойових змін. Утім, «начальник штабу роти», як його з повагою називає командир підрозділу тероборонців, попри відсутність у штаті такої посади, слухати себе примусив неочікуваними резюме. Отож — до суті.
Славутич — невеличке місто з населенням 20 тисяч людей, яке адміністративно підпорядковується владі Київської області, але фактично розташоване в Чернігівській, майже на кордоні з білоруссю. З початком навали Славутич заблокували через бойові дії неподалік, а 26 березня в місто увійшли окупанти. Воно опинилося в «глибокому тилу ворога» — цьому передували майже чотири доби запеклих боїв на його околицях.
Але вже за три дні окупанти покинули Славутич і навколишні села, хоча блокаду з нього й не зняли. Бо взяти під контроль Чорнобильську зону і залишити Славутич безконтрольним, напевно, було б нелогічно з їхнього боку, бо тут проживає персонал, який експлуатує станцію.
Потім у місті зникло світло — через пошкодження лінії електромереж на Чорнобильській АЕС, від якої живиться весь Славутич. Місто не газифіковане, тому мешканці почали готувати їжу на багаттях. Люди подейкують, що ними тиждень смерділо повсюди. Але головною проблемою для них стала відсутність зв’язку із «великою землею, адже зарядити гаджети було ніде, містяни ховалися по підвалах. У Славутичі тоді залишилося близько 15 тисяч людей.
— Коли я взнав телефоном про таку біду, все ж спромігся зв’язатися і з мерією міста, і з колегами, інженерами-енергетиками, — каже Віктор. – Я у своєму «сонячному королівстві» кожен гвинтик знаю. Надав дистанційно товаришам необхідні консультації, й вони змогли відновити та перерозподілити живлення від сонячних батарей для приблизно двохсот точок споживання електроенергії — це максимальна наша на цей час спроможність. Досягнення начебто не з великих, і ціле місто воно не рятувало. Але пів тисячі людей принаймні мали зв’язок та в меншій мірі світло та гарячу їжу для дітей.
Далі енергетик переходить до тих самих висновків, які автора неабияк збентежили й одночасно щиро порадували:
— Хто сказав, буцімто росіяни залишать нас у спокої, коли ми їх виженемо за межі наших кордонів? Що не бомбитимуть електро- й теплостанції, не підриватимуть електромережі тощо? Я на прикладі нашого кооперативу веду до висновків щодо енергетичної безпеки та стійкості українських територій, навіть в умовах війни. Притому — в масштабах держави. За відносно невеликих затрат кожна з місцевих громад на своєму локальному рівні здатна себе забезпечити електроенергією, хоча б на щонайменшому рівні. Тоді викусять, як то кажуть, ще й наші доморощені олігархи, які жадібніші та продажніші за агресора. Вони ж ненаситні, а ми створили у Славутичі енергетичний кооператив, «вхідний» квиток у який коштує всього-на-всього 500 євро…
І дійсно — для світу така практика не нова. Понад тисячу енергетичних кооперативів працюють за подібними принципами в Німеччині, широко вони представлені в Нідерландах, Австрії, багатьох інших країнах Європи. У США понад сотні кооперативів оперують електричними мережами, які покривають 75% сільської території всіх без винятку штатів величезної країни. Відчуваєте різницю з Україною?
Фото автора та з відкритих джерел
