Диктатора жорстко «злили» на всіх хитровибудованих геополітичних фронтах: дипломатичному, шпигунському, інформаційному, торговому та інших. Серія щедрих підкупів, гучних інтерв’ю, шантаж,…
Олександр – професійний сапер. Він – начальник служби загородження 1-ї окремої бригади імені князя Лева Державної спеціальної служби транспорту Міністерства оборони України, майор. 24 лютого зранку він прибув по тривозі у свою бригаду, очолив групу розмінування і вже за декілька годин його підрозділ вирушив на Чернігівщину. Тут сапери виконували свою бойову роботу близько двох місяців. Об’їздили на автомобілі, пройшли своїми ногами, а подекуди й проповзли на животі всю область від півночі до півдня і від заходу до сходу.
Для АрміяІnform Олександр розповів, як виглядає війна саперів.
– Уже до кінця дня 24 лютого наш підрозділ на штатному Mitsubishi L-200 прибув до Києва. Наступне розпорядження: вибути в Чернігів. Ця дорога вже була не такою швидкою. Час від часу над нами літали російські літаки. Ми рухалися дуже повільно – просувалися вперед тільки, якщо були впевнені на сто відсотків у безпеці шляху. На дороги вже виходили ворожі диверсанти. 27 лютого зранку ми таки добралися до міста. Тут же відчули на собі, що таке авіаудар. Неподалік від нас літак російських загарбників скинув авіабомби на кінотеатр «Щорса». Пізніше рашисти сказали, що там був центр підготовки іноземців. Звісно, ніякого центру підготовки там не було. Також зазнав авіаудару стадіон «Гагаріна». За рашистськими льотчиками полювали всі наші воїни протиповітряної оборони. Цих пілотів-вбивць ненавидів весь Чернігів. І одного дня справедливість і сила українського спротиву перемогли. Літак був збитий, а сумнозвісний льотчик Красноярцев був взятий у полон.
– Наша група приєдналася до підрозділу полку підтримки Збройних Сил України. Ми встановлювали мінні шлагбауми та загородження в районах південніше Чернігова. Це мало затримати просування російських підрозділів у напрямку Києва. Часу було мало, а роботи дуже багато. Зазвичай сапери використовують десятки або сотні кілограмів вибухівки. Ми у ці дні оперували тоннами. Працювали вдень і вночі. У сапера є два способи підриву заряду: електричний і вогневий. Електричний – це керування підривом через дроти. Вогневий – це коли закладаєш спеціальну запальну трубку, яка підриває заряд через 50, 150 або 300 секунд. Цей спосіб застосовували, коли ворог вже був дуже близько. Думали, а що як електричним не вийде – дріт переїдуть і пошкодять, або з нами щось станеться і не зможемо підірвати визначену ділянку дороги. Заклали заряд, трохи відійшли і чуємо три вибухи: спершу спрацював заряд, потім ворожий танк, потім ще БМП.
– Для мінування деяких мостів використовували до двох тонн вибухівки. Це десятки 25-кілограмових ящиків. За нами їхала вантажівка вибухівки. Прибували на місце, оцінювали конструкцію, розробляли схему мінування, несли вибухівку ящиками і встановлювали у визначених місцях мосту. Управління підривом передавали підрозділам, які обороняли ділянку.
– Пізніше нашу групу відрядили для роботи в інтересах окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського. Воїни цієї бригади справили на нас неймовірне враження. Малими мобільними вогневими групами вони знищували цілі підрозділи окупантів разом із бронетехнікою. Протитанкісти та піхота підходили до ворога, завдавали ударів і відходили. З перехопленого радіообміну рашистів розвідка чула, як вони доповідали, що їх атакує батальйон. А це були лише шість малих груп піхоти і протитанкістів.
Одного разу ми виконували поставлені завдання вночі й бачили, як наступає танковий підрозділ бригади за підтримки бригадної артилерії. Ця ніч від вибухів і розривів перетворилася на день. Шквал вогню, рев техніки, наприкінці наші танкісти зайняли визначений рубіж. Такі запеклі бої тривали декілька діб поспіль. Тоді ми зрозуміли, що рашисти під таким натиском довго не втримаються і будуть відходити. Так воно і сталося. Ще пізніше дізнався, що командиру бригади полковнику Дмитру Кащенку присвоїли звання «Герой України». Це таке відчуття, коли точно знаєш за що він отримав цю нагороду.
– Ворог відступав і 2 квітня ми повернулися в Чернігів. Почався наступний етап нашої роботи. Тепер ми розміновували, перевіряли і очищували землі, які замінували рашисти під час відступу. Найбільші наші знешкоджені «знахідки» – авіаційні бомби ФАБ-500, снаряди РСЗВ «Смерч», «Ураган». Розміновувати визначені нам ділянки часто доводилося під обстрілами. Російські сапери не мають жодних моральних обмежень. Наприклад, коли ми заміновуємо мости чи певні ділянки, ми дотримуємося принципу заподіяння максимальної шкоди військовим і уникання заподіяння шкоди цивільним людям і цивільній інфраструктурі. У росіян, схоже, є тотальне прагнення шкодити усім. На дорозі поблизу одного села окупанти обстріляли колону з п’яти цивільних автомобілів – волонтерів, які везли продукти мирним мешканцям. Згодом, коли рашисти тікали – вони замінували тіла загиблих. Це страшна робота – розміновувати обгорілі трупи. Та навіть це ми не могли робити у спокої. Як тільки ми взялися за роботу, нас почали обстрілювати 120-міліметровими мінами.
Росіяни мінували все і всюди: цивільні автомобілі, житлові будинки, стежки. Це все вони робили, аби завдати шкоди власне цивільним людям. Окупанти ставили безліч «розтяжок», робили вибухові пристрої з пакетів соку, дитячих іграшок, різних предметів побуту. Відкриває, наприклад, людина двері свого авто, а в салоні машини вибухає граната. Підіймає пакет соку – вибух. Бере до рук іграшку – вибух. Усе це ми розміновували.
Утім, основна наша робота була в інтересах військових. Ми розміновували мости й дороги. У квітні вода в річках значно піднялася. І вибухівка, яка була закладена на опорах мостів, вже опинилася під водою. Тож ми отримували гідрокостюми, занурювалися у крижану воду, демонтували і несли на собі знову ж таки десятки 25-кілограмових ящиків вибухівки. Вона набирала вологи і ящик важив вже не двадцять п’ять кілограмів, а цілих сорок. За день ми знімали сотні протитанкових мін. Працювали без відпочинку.
– У цій роботі треба завжди розгадувати задум ворога. Ось, наприклад, ситуація. Сапери побачили вибуховий пристрій і вирішують зняти його, зрушити з місця за допомогою спеціальних гачків з тросом. Шукають позицію, аби заховатися від вибуху. Ага, ось і воронка поруч. Залягають туди. Тягнуть трос – і саме у воронці вибухає інший вибуховий пристрій. Ворог заклав його туди, бо передбачав, що саме там заляжуть сапери.
– Під час відступу росіяни боялися витрачати багато часу на мінування і підрив мостів. Ще й були доволі ледачими. Вони брали будь-яку машину, яка потрапляла під руку, завантажували її вибухівкою, заганяли на міст і там підривали. Зекономлений час вони воліли втрачати на мародерство. Тікали з жіночими шубами, крали трактори і навіть корів.
– Весь час ми відчували, що воюємо на своїй землі. Нам всі допомагали. Була неймовірна підтримка лісників, співробітників ДСНС, поліції, підрозділів територіальної оборони, партизанів, простих цивільних людей.
Лісники показували нам найкращі, найбезпечніші шляхи. В перші дні війни вони обладнали чимало перешкод для ворога: створювали завали й засіки. Завдяки цьому окупанти пошкоджували свою техніку та значно уповільнювалися.
Воїни тероборони підіймали шлюзи річок, аби притопити території та зробити їх непрохідними.
Місцеві мешканці інформували військових про місця знаходження ворожих підрозділів, про заміновані ділянки. Цивільні люди прагнули виконувати завдання будь-якої складності, аби допомогти нашим оборонцям. До нас, саперів, вони підходили з проханням дозволити їм очищати території від вибухових пристроїв. Ми пояснювали, що це не можна робити, бо це небезпечно. Але одного разу приїхали для розмінування ділянки й побачили акуратно складені артилерійські снаряди. «Ми бачили, що ви збираєте снаряди без підривників, тож зробили те саме», – казали люди. – «Просто дуже хотіли вам допомогти».
Нині Олександр та його малий підрозділ знаходяться в пункті постійної дислокації. Після довгої бойової роботи на передовій сапери відновлюють сили і засоби для виконання наступних завдань в будь-якій точці України.
– Існує таке правило – кожний день війни спричиняє таке забруднення територій вибуховими пристроями, яке необхідно потім розміновувати один місяць. Тож вже зараз очевидно, що роботи у нас буде багато. Впродовж 2014-2021 років ми з колегами проводили гуманітарне розмінування в Донецькій і Луганській областях. Зробили дуже багато, аби місцеві люди там могли сіяти й збирати врожаї, спокійно господарювати на власній рідній землі. Окупант все знову змарнів.
Вірю, що ми переможемо, прийде час і ми знову приступимо до гуманітарного розмінування у мирній Україні. Це моя найбільша мрія як сапера – працювати на мирній українській землі та знешкодити всі вибухові пристрої, залишені загарбниками.
