Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
У 1861 році відбулося перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, що неподалік Києва.
…Восени 1859 року поет востаннє відвідав Україну. Повернувшись до Петербурга, він почав часто хворіти. Взимку 1861 року його провідав Микола Лєсков – російський письменник. Тарас Григорович довго розпитував того про Варшавську залізницю і Київське шосе, зауваживши: «Та коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих перекладних, а їхати треба – помру я тут неодмінно, якщо залишуся».
У суботу 9 березня, в день народження поета, як згадував згодом Михайло Лазаревський, Шевченко сидів на ліжку і важко дихав: «Якщо вже не судилося жити в Україні, то нехай хоч мої кістки тут лежать…» – казав він.
«Як умру, то поховайте…на Вкраїні милій…»
Через 58 днів після отримання відповідного дозволу влади, його домовину за клопотанням Михайла Лазаревського 26 квітня 1861 року було викопано із землі Смоленського кладовища, в присутності близьких друзів і знайомих поета покладено в іншу, свинцеву, і поставлено на ресорні дроги. Прощальне слово сказав Микола Костомаров. 3 травня труна з прахом Шевченка прибула на землю України, в Чернігівську губернію.
Ще у 1945 році, важко захворівши і вважаючи, що вже не викарабкається з «обіймів кістлявої», Тарас Григорович написав свій «Заповіт».
22 травня 1861 року Шевченка перепоховали на Чернечій горі поблизу м. Канева Черкаської області. Могила мала вигляд кургану, згодом на ній поставили дубовий хрест. У 1939 році на ній встановили сучасний бронзовий пам’ятник.
Могила Шевченка має статус пам’ятки історії та монументального мистецтва
У 1925 році на місці поховання було утворено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г. Шевченка». Звідси відкривається чудово панорама Дніпра. Дивлячись на всі ці краєвиди, стає зрозумілим, чому ця місцевість так припала до душі Тарасу Григоровичу.
Покійний відомий український журналіст Сергій Набока згадував:« 22 травня 1972 року стався розгін демонстрації біля пам’ятника Шевченку. В той день ми з моїми однокласниками прийшли взяти в ній участь. Один із моїх приятелів був у вишиванці. Був справжній розгін демонстрації, от, причому мирної абсолютно. Я йому кажу: «Толік, повернися спиною». Він каже: «А чого, що я не маю права у вишиванці стояти?» І тут же я чую поруч людина в цивільному каже міліціонеру: «Ану-ка быстренько возьми вон того вот, он в вышиванке», «Он з вусами бери й того», – бо в нього вуса козацькі, ну, і так далі. Після того разгону я завжди намагався ходити до пам’ятника Шевченку… Розумієш, є люди, що іще не всіх посаджено, не всіх вбито, не всіх залякано, що є люди, які можуть важити своїм добробутом, добробутом своєї сім’ї, своєю роботою, членством у партії, бо були і комуністи, які туди ходили, от, і розумієш, що ще Україна є. Батьківщина є. Не ідеальна, не в моїй уяві, не… в майбутньому, а що вона ось є».
