Досі навколо станції існує 30-кілометрова зона відчуження. Унаслідок аварії близько 5 млн гектарів земель виведено із сільськогосподарського користування. Досі людство стикається з наслідками цієї аварії….
Із Соломією Вітвіцькою я познайомився у 2005 році… Користуючись правом земляка й давнього знайомого, я попросив її власноруч заповнити розділи, котрі б лаконічно розповіли читачам АрміяInform про її життя, роботу, уподобання та волонтерство…
Мій найяскравіший спогад із дитинства
Важко щось одне виокремити. Тому що починають виринати різні абсолютно картинки, і навіть не можу сказати, який спогад найяскравіший, який менш яскравий. Взагалі ми всі схильні до того, щоб перейматися ностальгією, згадувати минуле.
Нещодавно була в місті, де я народилась, — Бродах, і на тому перехресті біля магазину, який тоді називався «Світанок». Це був мій перший спогад, коли бабусина сусідка запитала, скільки мені років, і я показала пальчиками «2». І мені кажуть: «Так ти скажи». А я не можу сказати і показую, що мені 2 рочки. Це, напевно, перший спогад. А от який найяскравіший — це вже, звісно ж, складно сказати.
Люблю згадувати, як каталася на лижах і ковзанах під будинком. І це тоді було нормою — всі зими були сніжними, а всі діти любили зимові розваги. У нас були просто черги, щоб спуститися з гірки на санчатах, ковзанах, лижах. Зараз наче такого немає. І навіть пагорби вже з високими деревами. Але це такий дуже теплий спогад, який мене закохав у зиму. Можливо, тоді я і полюбила саме цю пору року найбільше.
Коли мені спало на думку стати журналістом
Стати журналістом мені спало на думку не першій. Моя вчителька української мови і літератури у старшій школі Ольга Петрівна сказала, що я буду журналістом. Я не знаю, чому вона так вирішила. Я тоді зовсім по-іншому уявляла собі журналістів, і не особливо хотіла пов’язувати себе з цією професією. Але потім все само собою склалося. Можливо, вона була трохи провидицею, і передбачила моє майбутнє. Бо дуже чітко мені сказала, що буду журналістом.
Я по-різному бачила своє майбутнє і в різні часи, і в різний період — у дитинстві хотіла бути стюардесою, потім міліціонером, потім актрисою. Але все призвело до того, що стала журналісткою. Ні про що не шкодую. Це те, що в мене виходить і є справою мого життя. Я абсолютно щаслива, що зараз, зокрема в такий непростий час, маю можливість на інформаційному фронті розповідати людям про те, що насправді відбувається в країні та світі. І я зараз розумію, наскільки інформація і справді є важливою. Тому відчуваю, що я є на своєму місці. І саме для цього, напевно, народилась.
Що було найскладнішим під час навчання у Львівському державному університеті
Я від самого початку, з першого курсу, проходила виробничу практику в Києві. І, напевно, чи не найскладнішим для мене було — відвідувати лекції та писати конспекти. Я можу сказати точно, що тішусь, що тоді був такий час без інтернету, гаджетів. І що я тоді ходила до бібліотеки, шукала рідкісні твори, щоб підготуватись до іспитів.
Зовсім інша тоді була реальність і зовсім інші можливості. Нині я розумію, що студенти навіть не уявляють, як це провести місяць у бібліотеці в пошуках книг, які неможливо ніде знайти. Але були такі часи. І для мене, для непосидючої студентки, яка постійно в русі, мандрах, пошуках, було найскладнішим — саме такий стиль навчання.
Про що був мій перший сюжет на телебаченні
Я почала проходити практику з першого курсу. Спочатку це було радіо, потім робила сюжети для УТ-1. Можливо, перший мій сюжет був про свято Маковія в парку Пирогова. Про українські традиції, святкування. Якщо я правильно пам’ятаю. Але варто попитати в мами і пошукати в архівах.
А один із тих перших репортажів, що найбільше запам’ятався, — для Львівського незалежного телевізійного агентства. Я знімала на Буковині свято Переберія, у селі Вашківці. Тоді ж не було інтернету, можливості щось загуглити, швидко знайти контакти. І я пам’ятаю, що мама в якійсь газеті знайшла замітку про те, що на Маланки у Вашківцях щороку відбувається таке неймовірне свято Переберія. Я погодила цю тему у своєї однокурсниці Алінки Семерякової (нині вона відома сценаристка), яка тоді тимчасово виконувала обов’язки шеф-редактора, і мене відправили у відрядження. Це було одне з перших моїх відряджень взагалі. Тоді мені дуже допомогла мама — вона просто в книжці-довіднику знайшла село Вашківці та набрала перший-ліпший номер, поспілкувалася з тим, хто взяв слухавку, розпитала про свято. Бо їхати так далеко від Львова і не бути впевненим, що там все відбуватиметься, було ризиковано. Коли все підтвердили — я поїхала і зробила репортаж.
Яка робота складніша: в кадрі чи за кадром
Неможливо сказати, яка робота складніша. Може бути складна тема. Можуть бути складні знімання. Ще якісь процеси. Але я вважаю, що кожен має робити те, що він любить і вміє. Ми всі працюємо на один результат. Десятки людей роблять все, щоб матеріал чи програма вийшли в ефір. Це журналісти, водії, оператори, режисери, звукорежисери, гримери, стилісти. Це величезна машина, яка їде, і важливо, щоб кожна людина долучилася і зробила все якнайкраще.
Що складніше — в студії працювати чи водію, який під обстрілами везе знімальну групу на фронт до місця зйомки? Якщо так порівнювати, то ризикують ті, хто на передовій. Кожен на своєму місці, і кожен робить все можливе для нашої перемоги. У нас команда найкращих і всі ланки важливі.
Найважливіша подія мого життя
Дуже сподіваюсь і вірю, що найголовніша подія мого життя попереду.
Поки найважливішою подією було моє народження. Все, що відбувалось — всі події, люди зробили свій внесок у те, яка я є зараз. У мою особистість, розвиток. Я вдячна всім подіям і кожному, кого зустрічала на своєму шляху.
Як воно — бути телевізійною зіркою
Я не вважаю себе такою вже й зіркою. Я лідер думок, публічна людина. Це насамперед велика відповідальність перед тими, хто дослухається і наслідує приклад. І особливо зараз варто використовувати свою популярність на користь людям, Україні. Говорити про те, що відбувається, прозоро і чесно. Не замовчувати агресора. Допомагати інформаційно.
Я пишаюся своїм братом — військовим
Звісно ж, нині, за останні роки, змінилось взагалі ставлення до військових. Особливо за ці 8 років війни російсько-української. Однозначно пишаюся братом. Однозначно його підтримую. Його частина однією з перших зазнала ракетного удару під час широкомасштабного вторгнення росії в Україну.
Із 2014 року він є для мене прикладом того, як військові переживають цю російську агресію. Зокрема, я до нього їздила в Севастополь, коли він був заблокований, напередодні псевдореферендуму. Потім я за ним поїхала в АТО, коли навіть наша мама ще не знала, що Северин поїхав туди. На моїх очах все це розгорталося.
Абсолютно чітко розуміла, що відбувається. Якісь внутрішні перипетії, може, навіть не публічні, знаю. І знаю, наскільки він був впевненим і рішучим у всіх своїх рішеннях, розумів і діяв як професійний військовий, і риторика у нього теж була виважена. Тому однозначно пишаюсь і підтримую.
Благодійність, проєкт «Переможці» — це хобі?
Ідея створення проєкту була абсолютно природна. Після чергового походу в шпиталь я зрозуміла, що в нашому суспільстві щось не так. Для мене прикладом були хлопці, яких бачила в шпиталі. Вони втратили кінцівки на фронті, а вийшовши зі шпиталю, зіштовхувалися з нерозумінням довкола. Я хотіла тоді це змінити. Проєкт присвячено ветеранам АТО, нашим паралімпійцям, які втратили кінцівки, але не втратили сили духу і надихають інших не здаватися, ставлять перед собою великі цілі та досягають їх!
Довкола згуртувалася нереальна команда. Це було настільки все захопливо і дивовижно — як люди долучалися. Ми як єдиний організм працювали. У нас була велика мета — змінити ставлення суспільства до людей з інвалідністю, підтримати їх. Нам тоді вдалося дуже багато зробити. Змінювали риторику в медійному просторі, привертали увагу. Крім того, потім збирали гроші на протези, допомагали проєктам, які навчали українських лікарів-протезистів закордонним технологіям. Ми з Переможцями були у 23-х країнах, серед них — ПАР, Фінляндія, Латвія, Канада, Ліван, Бельгія, Чехія, Франція та інші. Спецвипуск журналу «Viva! Переможці» вже є у Папи Римського, Ніка Вуйчича, американського ветерана Шайло Гарріса, знаменитого режисера Девіда Лінча.
Я можу сказати, що це проєкт, який посідає величезне місце в моїх думках, серці. Це люди, родини, з якими я товаришую, близько спілкуюся. Ми підтримуємо зв’язки, і я вдячна кожному Переможцю. Кожен із них залишив неймовірно теплий спогад і великий слід у моєму житті.
Перша моя думка вранці 24 лютого 2022 року
Насправді я проспала початок війни. Мене розбудила подруга. Моя перша думка була: «Чого мене розбудили». Але якщо серйозно, то коли я вже переписувалася з братом, читала новини і зрозуміла, що справді почалась війна, перше, що зробила — написала в робочий чат: «Який план? Коли їхати на роботу?». Я розуміла, що тепер моє завдання — тримати інформаційний фронт. Ми бачимо руйнівну дію російської пропаганди, і наша місія зараз під час цієї війни — дати людям можливість мати доступ до правдивої, перевіреної інформації.
Нині разом з іншими колегами веду марафон «Єдині новини». І вдень і вночі. Інколи доводиться ночувати на каналі, бо наш слот завершується вже після початку комендантської години. Я вела марафон із Чорнобиля на річницю аварії на ЧАЕС, мій колега Свят Гринчук працював у Бучі. Ми на варті інформаційного спокою українців. І, до речі, не тільки українців. Мене ще багато запрошують іноземні ЗМІ прокоментувати події в Україні — німецькі, польські та інші.
Як нам перемогти підступного ворога
Я вважаю, що якщо кожен буде щось робити для перемоги, то перемога настане набагато швидше, ніж думають про це всі міжнародні експерти. Але найважливіше — нам усім змінюватися, ставати більш людяними, розвиватися, більше читати, намагатись підтримувати один одного. Це такі важливі речі, котрі відрізняють нас від нашого ворога. Ми інші. Чим більше ми будемо відрізнятись у кращий бік, тим швидше ми переможемо, я впевнена. Але кожен із нас. І це стосується абсолютно всього — побуту мислення. Не потрібно на війну списувати порушення правил дорожнього руху чи те, що ви викидаєте сміття на узбіччя. Треба бути кращими щодня і щохвилини.
Волонтери — їхня роль у Перемозі
Я з 2014 року активно і сама волонтерила, і була знайома з дуже багатьма дівчатами і хлопцями, котрі віддавали всіх себе, щоб допомогти нашим захисникам на передовій, у шпиталях. Зараз я дуже тішусь, що волонтерами стала вся країна. Реально в нас всі українці в усьому світі, і не лише українці, або зі зброєю в руках боронять наші кордони, або волонтерять і допомагають всім, хто потребує.
Ми з колегами-ведучими об’єднались і запустили єдиний благодійний збір UKRAINE SOS. Швидке реагування на термінові потреби. Долучитись можна на dobro.ua
Щоп’ятниці влаштовуємо концерти в Охматдиті, підтримуємо лікарів і маленьких пацієнтів. Також разом із паралімпійським чемпіоном Сергієм Ємельяновим передали захисникам 50 бронежилетів, 6 тепловізорів, дві автівки, спорядження тощо. Кошти зібрали завдяки внескам у фонд «Ти не Один 1+1 media» і благодійному аукціону з лотом — золотою медаллю Паралімпійських ігор у Токіо 2020 року, яку Сергій Ємельянов виборов, обійшовши спортсмена з рф у змаганнях з параканое. Медаль продали за рекордні 900 тисяч гривень!
Захоплююся нашими людьми. Це справді неймовірно! І неважливо тепер ні статус, ні якісь регалії. Усі роблять усе можливе заради нашої перемоги. І це дуже круто! Вірю в наших захисників! І слава волонтерам!
Побажання воїнам ЗСУ
Кожному воїну я бажаю повернутися додому живим і з перемогою. Кожному бажаю здоров’я. З неймовірною вдячністю за службу обійняти хочу кожного!
Розділ, назву якому я придумала сама
«Ніколи не здаватися. Лише вперед».
Фото з архіву Соломії Вітвіцької
