Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Сьогодні путінська так звана денацифікація означає фізичну ліквідацію всіх, хто не визнає Україну частиною росії, хто вважає, що українці — окремий від росіян народ. Дії російської армії щодо мирного населення на тимчасово окупованих територіях — масові вбивства, зґвалтування, фільтраційні табори, депортація, руйнування і пограбування — цілком сплановані. Таке обличчя мало російське вторгнення в будь-яку країну в минулі часи, таким був російський терор щодо всіх поневолених народів. В одному лише ХХ столітті мільйони людей були розстріляні, вислані в Сибір, пройшли через табори й тюрми. Лише за те — що були українцями, що говорили про це вголос, що не відцуралися своїх коренів.
Радянська влада нищила всіх — від селян до інтелігенції. Щоб асимілювати Україну, її людей, її мову у так званому братському котлі народів, а насправді — в безликій російсько-радянській біомасі, для якої свого часу навіть планували скасувати імена та прізвища, запровадивши персональні номери.
Жертви радянської репресивної машини зникали у братських могилах. Їхні родичі достеменно не знали ані дати, ані місця їхньої смерті.
Кинути виклик системі наважувалися одиниці. Один із найяскравіших прикладів опору — повстання політичних в’язнів Степового табору (Степлаг) в табірному відділенні Кенгір під Джезказганом, що в Казахстані. Воно розпочалося 16 травня 1954 року і тривало 42 дні. В той час у Степлагу перебувало понад 20 тисяч осіб.
Українців серед них було 46,3 %, ув’язнених із країн Балтії — 22,4 %, росіян — 12,8 %. Більшість (71,4 %) засуджені за зраду Батьківщини (за статтею 58), 6,8 % — за бандитизм, 5,8 % — за шпіонаж, 5,5 % — за участь в антирадянських змовах.
Безпосередньо в Кенгірі, в бунтівному третьому табірному відділенні Степлагу, перебувало 5617 ув’язнених, з них — 3203 чоловіки та 2414 жінок. 72 % із загального числа були засуджені за зраду Батьківщини, у 44,7 % (2512 осіб) термін ув’язнення становив 25 років примусових робіт. Згідно з документами, у масовій непокорі третього табірного відділення «Степлагу» брало участь 96 % ув’язнених, з них 43 % жінок. Кістяк повсталих становили засуджені члени ОУН, бійці УПА та балтійські «лісові брати».
Кенгірське повстання примусило радянське керівництво засумніватися у здатності контролювати табори. Воно спричинило зміну політики й народило «відлигу». До розпаду срср залишалося більше ніж 30 років, але перший крок на цій дорозі зробили саме в’язні Кенгіру.
Тисячі беззбройних людей повстали проти беззаконня і нелюдського існування, за природне бажання не втратити у надважких умовах самих себе. Понад 40 днів вони диктували москві свої вимоги, чітко розуміючи, що їх, однак, знищать, розчавлять танками, розстріляють каральні підрозділи нквс.
читайте також:
Дух тієї боротьби чи не найкраще відчувається в гімні повстанців, що написав українець, член ОУН Михайло Сорока:
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Впали мури, що нас розділяли,
І зустрілися брат і сестра,
Дочка з батьком, дружина із мужем,
А дівчина стріча юнака.
Перший подих свободи
Об’єднав всі народи.
Ми не будем, не будем рабами,
І не будем носити ярма.
Воєдино всі мови злилися,
Одна віра колише серця,
У тривогах і на барикадах
Дівча разом з плечем юнака.
Наше гасло — свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.
Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.
Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, —
Боротьбу доведем до кінця!
Що не будем, не будем рабами, —
Боротьбу доведем до кінця!
З 1940-х років у ГУЛАГу відбулося понад пів сотні різних виступів проти табірної сваволі. Найбільшими з них стали повстання політичних в’язнів, що відбулися невдовзі після смерті сталіна: у Норильську (26 травня — 4 серпня 1953 року), Воркуті (19 липня — 1 серпня 1953 року) і Кенгірі (16 травня — 26 червня 1954 року).
Попри неминуче придушення, повстанці Кенгіру здобули перемогу, яка за своїм значенням перевищувала жертви всіх попередніх виступів.
З липня 1954 року по таборах почали їздити спеціальні комісії, куди увійшли юристи і партійні працівники. Вони під час розгляду окремих, найбільш резонансних справ мали право висловлюватися за звільнення або навіть ухвалювати рішення про звільнення. При цьому постійно дотримувався принцип диференціації між скороченням терміну ув’язнення, амністією та реабілітацією (як правовою, так і політичною).
Лише реабілітація давала колишнім «зекам» можливість знову стати повноправними громадянами, вони могли повертатися додому, претендувати на житло та поновлення на роботі. За кілька років на волю вийшли дві третини ув’язнених. У 1960 році систему ГУЛАГу розформували, величезна мережа концтаборів була суттєво зменшена.
Кенгірське повстання було жорстоко придушене 26 червня 1954 року за допомогою армії із застосуванням танків. Приблизно 700 загиблих, серед яких були й жінки, стали розплатою за 40 днів «волі». Влада заарештувала 436 активних учасників повстання. З 21 липня по 8 серпня 1955 року в Джезказгані відбувся суд над ними. 18 вересня 1956-го по присуду були розстріляні кілька організаторів, інші — отримали додаткові терміни ув’язнення. Ще тисячу осіб (500 жінок і 500 чоловіків), які підтримували повсталих, відправили у «Дальстрой» і в Озерний табір.
Історія Кенгірського повстання довгий час була під забороною. Її згадували пошепки люди, доля яких була безпосередньо пов’язана з боротьбою проти радянського тоталітаризму. Першу згадку про Кенгір пов’язують з романом Олександра Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ». Уже після 1991 року про повстання зняли фільм, видали кілька книг спогадів.
Перший пам’ятник жертвам Кенгірського повстання встановлено аж у листопаді 1998 року — завдяки коштам, зібраним з ініціативи члена Українського конгресового комітету Америки Івана Буртика. Хрест Пам’яті на одному з місць масового поховання ув’язнених 2-го табірного пункту встановили активісти Українського культурного центру під проводом голови — Романа Степановича Бурди. Поруч із цим пам’ятником у 2004 році з’явилося ще два.
Але творці геноцидів і злочинів проти людяності не каються й сьогодні. Нині росія у властивій собі манері повторює жахливі злочини — вчиняє черговий геноцид проти українців. Їй впродовж століть так і не вдалося зрозуміти, що Україна — інша. Скільки ми будемо жити — стільки й боротимемося не лише за свою землю, а й за право залишатися вільними. Кожен українець — повстанець, кожен до кінця — борець за волю. І в кожного свій шлях до Перемоги, до нашої української мрії. Українці неодноразово доводили, в тому числі й у Кенгіру, що здатні навіть без зброї зупиняти танки. Сьогодні ж Збройні Сили України — країни, яку ніколи й нікому не вдасться «денацифікувати» і «демілітаризувати», доводять усьому світові, що наші цінності, пріоритети, спосіб життя, наша земля — це те, за що варто боротися і перемагати!
