Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Народився Михайло Михайлович у селі Великі Гнилиці. Батько помер за два місяці до його появи на світ. Дев’ятнадцятирічна мати Ганна Года віддала сина на виховання батькам. У 1923-му Михайло закінчив початкову школу, вступив доТернопільської гімназії. Тут юнак став членом «Пласту». Від 1927 року навчався у Ржевниці (Чехословаччина), згодом − на факультеті архітектури Празької політехніки. Дружив з Олегом Кандибою (Ольжичем), захоплювався спортом. Став членом ОУН, за підозрою у причетності до якої 1937-го засуджений польською владою на 5 років.
«Переодягайте мене в тюремну робу і везіть звідки привезли»
Життя для нього під колоніальним гнітом було немислимим. Але він зумів зберегти високий інтелект навіть у в’язниці, де влаштовував читання лекцій з історії України, концерти української пісні, святкування релігійних свят. Неодноразово НКВС запрошував його до співпраці. Сороку переодягали в гарний костюм, капелюх і возили вулицями Києва, Львова, водили до театру, спокушаючи принадами вільного життя, обіцяли керівну роботу з великою зарплатою. Вимагали відректися від переконань і написати покаянну заяву. Михайло Сорока у відповідь на це говорив: «Переодягайте мене в тюремну робу і везіть звідки привезли».
Неодноразово НКВС запрошував його до співпраці, переодягали його в гарний костюм, капелюх і возили вулицями Києва, Львова, водили до театру, спокушаючи принадами вільного життя, обіцяли керівну роботу з великою зарплатою, лише вимагали відректися від переконань і написати покаянну заяву
Сорока був загальновизнаним лідером, навколо якого гуртувалися не тільки українці, а й представники інших поневолених Росією народів
«Це був стовп, навколо якого усе духовне життя оберталося». Так говорили про нього друзі. Керуючись гаслом «Де б ти не був – будуй довкола себе Україну», Сорока у часи послаблення режиму читав лекції з історії, архітектури, музики, малярства, географії, етики, спорту. За свідченням в’язнів, він розробив кодекс поведінки політв’язня, часто виступав посередником у конфліктах не лише між українцями, а й між людьми інших національностей. Він був загальновизнаним лідером, навколо якого гуртувалися не тільки українці, а й представники інших поневолених Росією народів. Його талант організатора, інтелігентність, всебічна освіченість, високий розум, відданість справі українського визволення надихали людей різних націй на боротьбу за власну державність. Про нього як зразкового українця написані спогади в багатьох країнах.
Його талант організатора, інтелігентність, всебічна освіченість, високий розум, відданість справі українського визволення надихали людей різних націй на боротьбу за власну державність. Про нього як зразкового українця написані спогади в багатьох країнах.
Володіючи кількома мовами і маючи фах високопрофесійного спеціаліста, він не хотів служити імперії, а обрав тернистий шлях на свою Голгофу і віддав до останку життя за національну ідею.
«Колись у нашій зоні сидів український діяч на прізвище Сорока, – згадує Михайло Хейфец у статті «Українські силуети», яку діаспорний журнал «Сучасність» опублікував 1984-го. – Він мав «бандерівський стандарт» – 25 років. Авторитет його поміж земляками був романтично-благоговійний. Кращого за нього на зонах ніколи не було, про це розповідали через багато років. На місці його смерті зеки-українці посадили троянди. Багато років відтоді «кущ Сороки» зберігався як живий монумент загиблому братові».
Його щасливе сімейне життя тривало всього чотири місяці
В ув’язненні Михайло Сорока був понад 30 років – половину свого життя. Його дружина Катерина Зарицька віддала мордовським концтаборам 25 років. Після чотирьох місяців щасливого сімейного життя, 22 березня 1940-го, за причетність до діяльності ОУН Михайло Сорока і Катерина Зарицька заарештовані більшовиками й вже більше ніколи в житті не бачилися! Їхній єдиний син Богдан (відомий український художник-графік) народився у львівській тюрмі у вересні 1941 року, і вже з перших років свідомого життя став об’єктом психологічного терору чекістів.
У 1952-му Михайла Сороку звинуватили у зраді батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечувано жорстокого слідства його засудили до смертної кари, яку замінили згодом на 25 літ неволі. У 1954-му, перебуваючи у Степлагу, брав участь у Кенгірському повстанні політв’язнів. Написав гімн повстанців «У гарячих степах Казахстану»:
У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.
У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма…
Росіянка Любов Бершадська – свідок тих подій – згадує у книжці «Растоптанные жизни»: «Заключённые сочинили гимн на украинском языке, сами придумали музыку. Несколько раз в день весь лагерь, все 13 500 заключённых, пели его во весь голос».
Сорока знайшов щире порозуміння з новим поколінням політв’язнів – шістдесятниками. Не всі приходили в табори національно свідомими, але під впливом таких особистостей, як він, ставали носіями національної ідеї.
«Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже довелося багато страждати особисто, йменується Правдою»
Михайло Михайлович помер під час прогулянки унаслідок інфаркту. Поховали його з томиком Лесі Українки. Завдяки цій книжці понад як за 20 років його опізнали колишні політв’язні Василь Підгорецький, Марія Вульчин, Степан Мартинюк-Лотоцький та син Богдан, адже номер його могили був переставлений на сусіднє поховання.
Поховали його з томиком Лесі Українки. За цією ознакою понад як за 20 років його опізнали колишні політв’язні Василь Підгорецький, Марія Вульчин, Степан Мартинюк-Лотоцький та син Богдан, адже номер його могили був переставлений на сусіднє поховання.
У 1992 році відбулося врочисте перепоховання праху Михайла Сороки. Багатолітня розлука з дружиною закінчилася. Роз’єднані життям, вони поєдналися в могилі, коли прах Михайла Сороки перевезли з Мордовії. Дружина, відбувши 25 років ув’язнення, померла у 1986 році у Волочиську на Хмельниччині.
Задовго до смерті Михайло Сорока виклав власне життєве кредо в одному із листів: «… Я нікому ніколи не вдіяв кривди свідомо. Якщо й довелось кому переживати через мене, то всупереч моїм бажанням… Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо те, за що вже довелося багато страждати особисто, йменується Правдою. Почуття справедливості власних вчинків завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі. Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск, доти мені буде погано жити, бо я боротимусь з тим. І тому, що найчастіше силу мають ті, що послуговуються перечисленим, вони триматимуть за ґратами тих, хто виступає проти панування зла…»
