Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
— Я налаштована бути зі своїми хлопцями стільки, скільки буде потрібно, та навіть довше. Я своїх хлопців люблю, якими би вередливими вони не були, — так відгукується про своїх бойових побратимів фельдшерка одного з батальйонів морської піхоти ЗС України старший сержант Галина з екзотичним позивним «Малібу».
Жінка не з чуток знає, що таке війна, адже вона рятує життя українським військовим ще з 2015 року. Саме тоді Галина вперше поїхала на фронт.
У жінки в росії залишились рідна мати, брат і сестра — і всі вони в унісон клянуть її за «зраду батьківщини», повторюючи зомбуючі тези пропаганди московитів. Але «Малібу», хоч і ниє час від часу розбите серце, знає — за нею правда: у неї є робота, яку треба виконувати, та нова сім’я, яку вона здобула на полі бою — захисники, з якими вона служить пліч-о-пліч з початку російсько-української війни.
У 1991 році, під час краху радянської імперії, Галина переїхала до України та одразу полюбила її. Закохалася в українця, вийшла заміж, народила двох синів. Подружжя жило в злагоді, поки у 2014 році росія не розпочала агресивну війну проти України, спочатку підтримуючи насильницьке придушення протестів Євромайдану президентом-зрадником януковичем, а пізніше, коли той втік, скориставшись політичним безладом та відсутністю верховного головнокомандувача, окупувала український Крим і розпалила війну в Донецькій та Луганській областях.
— Спочатку мої рідні чинили опір, коли дізналися, що хочу поїхати на передову. Але в мене була мета, я знала свої можливості та розуміла, що можу допомагати, а не сидіти на кухні та лузати насіння. Тому згодом родина змирилась, — розповідає жінка.
Освіту Галина здобула в Самарському медичному училищі, до війни працювала в одній із подільських лікарень. Її навички були вкрай необхідні на передовій, зокрема через брак кваліфікованих медиків на початку війни. Каже, що через плутанину в зруйнованій урядом януковича армії мобілізуватись було вкрай важко. Місяць Галину ганяли з кабінету в кабінет з повісткою про мобілізацію, але терпець увірвався, і жінка потайки надіслала запит до Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова й відправилась в Донецьку область.
Перед відправкою Галина разом з іншими цивільними волонтерами проходила підготовку в місті Дніпрі під керуванням Дениса Суркова. Після стислого дводенного курсу тактичної медицини вже у шпиталі до медиків приїздили інструктори, які продовжували інструктаж, але «Малібу» каже, що більшу частину своїх знань здобула під час роботи, коли працювала з найкращими медиками України, і дуже вдячна їм за науку.
Перехід від розміреної цивільної медичної практики дався жінці нелегко. Адже є суттєва різниця між педіатричною практикою і наданням допомоги закривавленому пораненому під ворожим обстрілом.
— Спочатку ми їхали на фронт як герої фільмів, гадали, що зараз будемо розривати на собі сорочки і перев’язувати поранених, але коли почались перші обстріли — було страшно, не знали в який бік бігти, — розповідає військова.
Медичним працівникам шпиталю також доводилось надавати психологічну допомогу пораненим під час обстрілів.
— Боятись просто не було часу, тому що хлопці на милицях рвалися в бій, доводилось їх ловити, закривати, курити з ними, розмовляти. А на власні переживання вже уваги не звертаєш. Ось так і «влилася» в цю війну, — відверто каже військовий медик.
Пізніше, коли її з іншими медиками викликали на передову в Троїцьке, де очікувався сильний обстріл 24 серпня 2015 року, «Малібу» вже була готова до всього: мала бронежилет, каску, сумки, рюкзаки, машину.
— Після ротації по волонтерці мені зателефонували хлопці з батальйону, в якому я була, сказали: «У нас спекотно». Написала на роботі заяву на відпустку і наступного дня вже сиділа у вагоні потягу. Два місяці своєї відпустки я провела з ними, — розповідає жінка.
Згодом, у 2016 році, Галина підписала контракт зі Збройними Силами та офіційно стала частиною свого рідного батальйону, де вона й отримала свій позивний — рятівниця «Малібу». За роки війни жінка об’їздила майже всю підконтрольну територію Луганської та Донецької областей. Бачила багато, але каже, що «двохсотих» в неї було мало, двоє. Усіх інших врятувала. На запитання про найгірші випадки — зітхає.
— У 2019 році з ПТКР підстрелили наш ЗІЛ. Коли ми їхали забирати поранених, спочатку казали один, але на місці їх виявилось шість, із пораненнями різного ступеня тяжкості. Морально було дуже важко, вивозили в два етапи. Наступний складний випадок був у 2020 році. Орки підбили наш КрАЗ — один загиблий, один поранений, але весь в осколках, живого місця на ньому не було. Летіли ми в зоні обстрілу, тому що в Гранітному стояти поруч із російськими найманцями на майданчику, де тебе видно, було страшно. Проте робота є робота, і ми працювали, — ділиться важкими спогадами «Малібу».
Військова зазначає, що медичне устаткування з 2014 року покращилось. Те, що раніше діставали та привозили волонтери, тепер їм надає держава. Професійність особового складу теж підвищилась, загалом ситуація з військовими медиками задовільно рухається вперед.
Особливо складні стосунки в Галини з рідними — братом та сестрою. Ще з 2015 року вона намагалась зв’язатись з ними та донести до них правду — що їх обманюють, що в Україні немає нацистів, що немовлят тут ніхто не їсть та не розпинають хлопчиків у трусиках. Але вони нічого не хотіли чути: «ви фашисти, бандери, а от діди воювали» — єдині їхні відмовки. Галина каже, що плакала майже місяць, адже її рідна сім’я проміняла її на пропагандистські казки.
— Але зараз мені, тій, хто перебуває під ракетними обстрілами, сестра знову розповідає, що «путін робить все правильно, ми слухаєм вашого шарія» — і мені не потрібно було багато часу, аби послати її в напрямку російського корабля. Я сказала, що ні мене, ні моїх дітей для них більше не існує. Це треш, вони тебе взагалі не чують, лише ковтають свою пропаганду. Та тепер мені байдуже, — розповідає Галина.
«Малібу» сподівається, що українська армія випалить всю російську плісняву з її другої Батьківщини.
— Як довго триватиме війна? — думаю, довго. Пам’ятаю 14–15 роки, у нас було таке завзяття, що ми зараз все відвоюємо і почистимо, але тоді були інші умови. Зараз росіянчики окопуються, намагаються втримати всю захоплену територію, але дай Боже ми їх до зими звідси витіснимо, — впевнена жінка.
До слова, двоє дорослих синів Галини працюють в IT-індустрії та допомагають Україні тим, чим можуть найкраще.
Бойовий та медичний досвід старшого сержанта «Малібу» врятував не одне життя на передовій, її героїчний внесок у перемогу в російсько-українській війні — неоцінимий. Адже щоб цивільній особі залишити сім’ю з двома дітьми та поїхати на фронт майже без тренувань, треба мати неабияку віру в майбутнє і сильну волю, чого в Галини хоч відбавляй.
Фото автора
