Невелика група офіцерів й аналітиків поставила під сумнів домінуючу доктрину важких літаків і довела, що майбутнє повітряних боїв — за маневреними, швидкими та порівняно недорогими машинами….
Нещодавно виповнилося 105 років від дня створення Української Центральної Ради — вищого представницького органу українського народу. Вона залишила помітний слід в українській історії. Чого варте лише одне проголошення в січні 1918-го Української Народної Республіки!
Після того як УНР зазнала поразки у протистоянні з більшовицькою росією, долі абсолютної більшості УЦР склалися досить трагічно. Про цю сторінку в нашій історії розповів Сергій Білокінь — доктор історичних наук, головний науковий співробітник відділу історії України другої половини ХХ століття Інституту історії України НАН України.
— Чи відомо вам, Сергію Івановичу, скільки членів налічував перший український парламент?
— Єдиної думки з цього приводу немає: у різних джерелах називаються різні цифри — від 798 до 848. Але ж справа не в кількісних показниках, а в якісних: попри всі помилки та недоліки у своїй діяльності, перші українські парламентарі — принаймні більшість — проявили себе палкими прихильниками побудови незалежної Української держави.
— Тому, мабуть, і життєвий шлях багатьох із них скінчився трагічно…
— На жаль, це так: чимало членів Центральної Ради після того, як Україна була окупована більшовицькою росією, покинули рідну землю і покояться нині в чужій землі. Адже з падінням УНР персональний склад ЦР розпався на дві частини — одні залишились на Батьківщині, а інші вийшли на еміграцію.
— Я читав, що з багатьма членами Центральної Ради більшовики розправилися ще в 1918-1920 роках.
— Московитам не відразу вдалося упокорити українців. Наприклад, перший раз вони взяли Київ на початку 1918-го, влаштувавши криваву різанину, якої місто не бачило з часів Андрія Боголюбського і Батия. Саме тоді загинули члени Центральної Ради Леонард Бочковський, Олександр-Богдан Зарудний та Ісаак Пугач — редактор «Народної волі». Жертвою одного з таємничих убивств тих років став генеральний секретар освіти Іван Стешенко. Невідомі злочинці двома пострілами з револьвера смертельно поранили його пізно ввечері 31 липня 1918 року в Полтаві.
У серпні 1919 року в Києві був розстріляний агентами ЧК Кузьма Корж — «один з головних керівників петлюрівської змови». Всеволода Голубовича у тому ж 1919 році більшовики заарештовували двічі, а в серпні 1920-го він потрапив до рук кам’янець-подільської ЧК. Врешті-решт, чоловіка засудили на п’ять років примусової праці в концтаборах, але у зв’язку з амністією у жовтні 1921-го звільнили, зобов’язавши щотижня приходити на реєстрацію до міліції. Якийсь час він поневірявся, не мав роботи. Нарешті став завідувати відділом капітального будівництва ВДНГ. Але незабаром вкотре був запроторений до буцегарні у справі «Українського Національного Центру».
2 січня 1932 року Голубовича засудили на десять років позбавлення волі. Загинув у ярославльській тюрмі. У 1933–34 роках були ув’язнені Сергій Вікул, Михайло Полоз, Олександр Шумський та Микола Вороний. 1938 року загинули Євген Касьяненко та Олександр Янко.
Довідково. За справою «Українського Національного Центру» чекісти заарештували 50 осіб. До речі, колишніх членів Центральної Ради ця справа зачепила найбільше: 2 березня 1931 року в один день узяли чотирьох — Всеволода Голубовича, Василя Мазуренка, Павла Христюка й Миколу Чечеля. А 1 квітня 1931-го — правника Миколу Левитського, який від імені УНР підписував мир у Бресті, 27 квітня — Аркадія Степаненка. Заарештували також Дмитра Коліуха, Миколу Любінського, Миколу Стасюка й Миколу Шрагу. Останній у поле зору КДБ потрапив аж у… 1970 році!..
— Офіційно вважається, що голова УЦР Михайло Грушевський помер власною смертю, але більшість істориків схиляється до думки, що йому «допомогли» піти з життя…
— І правильно роблять. Учениця Михайла Сергійовича Оксана Степанишина розповіла, що в жовтні 1934 року Грушевський з дружиною й дочкою приїхав до Кисловодська, спинившись у санаторії. Незабаром у вченого з’явився на спині карбункул. Для потрібної операції його відвезли до хірургічного відділу міської лікарні. Марія Сильвестрівна, дружина, попросила запросити на операцію лікаря Григоровського, але завідувач лікарні Хургін не дозволив. І поспішно зробив операцію сам. Після цього хворому стало гірше.
Хургін зробив нову операцію, але самопочуття тільки погіршилося. У цей час у Кисловодську відпочивав відомий московський лікар Бурденко, але Грушевська довідалась про це запізно. Все ж таки 24 листопада вона запросила його до Михайла Сергійовича. Оглянувши хворого, він вийшов з палати обурений: «Що це мене покликали до людини, яка помирає?»…
Радянський режим не забув і про Катерину — доньку Михайла Сергійовича, запроторивши її до в’язниці. Спочатку її утримували на Інститутській, де випробуваними методами домоглися неймовірних само обмов, змусивши написати заяву наркомові НКВС А. Успенському, у якій вона визнала себе членом націоналістичної організації з 1918 року. У квітні 1939 року відбувся суд над Катериною. Подальша її доля вивчена не досить добре. Відомо, що вона проживала в Магадані. До речі, окрім Катерини Михайлівни, були репресовані й інші рідні та близькі Грушевському люди.
Сталіна і його кривавих поплічників непокоїла думка про те, що окремі члени Центральної Ради встигли перебратись за кордон і вціліли навіть під час війни. На їхню думку, так не мало бути. І вони всіляко намагалися виправити цю «помилку». Тож уже в березні 1945 року в Катовіцах було заарештовано Івана Фещенка-Чопівського. Він загинув у Абезі Кожвинського району Комі АРСР 2 вересня 1952 року.
У травні 1945-го радянська контррозвідка вивезла з Праги до Києва Миколу Галагана.
Його життєвий шлях скінчився в Лук’янівській в’язниці. За свідченням Ірини Нітефор (Торонто), дочки члена Центральної Ради економіста Валентина Садовського, його забрали 12 травня 1945 року. Він загинув у Лук’янівській тюрмі 24 листопада 1947 року. 27 травня 1945 року «Смерш» 4-ї гвардійської танкової армії заарештував уже старенького Максима Славінського. Він помер у тюрмі № 1 УНКВС Київської області 23 листопада 1945 року.
— Скажіть, Сергію Івановичу, а багато членів УЦР пережили свого головного ворога — «товариша Сталіна»?
— Через «полювання», що велося на них радянськими спецслужбами, багато їх не могло бути. Зокрема, 1953-го року за кордоном віднайшлося 12 колишніх членів українського парламенту. Вони підтримували між собою стосунки й навіть спромоглися на спільну акцію — склали та підписали спільну «Декларацію», підсумувавши свою державотворчу діяльність із 35-річної дистанції та з позиції набутого досвіду.
Та насправді за кордоном жило їх більше, тільки вони, певно, втратили контакти. Відомо, що в післявоєнний час померли Никифор Григоріїв, Михайло Єреміїв, Павло Зайцев, Володимир Кедровський, Микола Ковалевський, Андрій Лівицький, Борис Мартос, Дмитро Чижевський, Євген Онацький, Олександр Сливинський та інші. Всі вони проживали не просто в різних країнах світу, а й на різних континентах. Останнім відійшов 12 серпня 1990 року Антін Постоловський.
