Міжнародну делегацію на чолі з координаторкою з питань охорони громадського здоров’я МКЧХ Аною Лусією Буено та керівником проєкту з фізичної реабілітації та інклюзії Суджитом Пандою зустрічав…
В ефірі Deutsche Welle декілька українських жінок розповіли про те, як війна радикально змінила їхнє життя. З ними поспілкувалися журналісти та дізналися про їхню мотивацію.
Змушена була залишити Київщину 25 лютого
Сотні тисяч українок сьогодні воюють на рівні з чоловіками, працюють як волонтери, або ж — виконують іншу роботу заради перемоги України. Серед них — Оксана Рущин із Бородянки, яка наразі працює в гуманітарному штабі Львова. Там вона допомагає таким же, як і вона, біженцям. Через прихід окупантів від її квартири в багатоповерхівці залишилися лише стіни: все вигоріло, немає вікон та дверей.
— Працювала в місті Буча продавцем у супермаркеті, — каже пані Оксана. — На жаль, тепер магазин теж пошкоджений, як і весь населений пункт. Вранці мене розбудив зять і сказав, щоб я вставала, бо почалася війна. Це було якось дивно, і ніхто в це абсолютно не вірив. Потім по новинах передали, що дійсно розпочалася російська агресія. Проте я зібралася й поїхала на роботу, адже продукти людям потрібні в будь-якому випадку. 24 лютого я ще відпрацювала робочий день. Коли повернулася додому, діти наполягли, що треба вже виїжджати.
Сьогодні мешканка Київщини Оксана живе у Львові зі своєю подругою Ларисою Кіхтенко. Удвох і пішли працювати волонтерками. Їхні чоловіки, на жаль, померли, а дорослі діти — живуть своїм життям.
— Ми самостійні, — розповідає Лариса Кіхтенко. — Оксана все життя тягнулася і працювала заради дітей і я також не цуралася жодної важкої роботи. Ми вже звикли так, щоб не залежати ні від кого. Ми можемо самі подбати про себе.
У Миколаєві залишився чоловік, який воює в теробороні
А в Людмили Личко інша історія — вона виїхала з Миколаєва разом із двома синами. Молодшому Івану 9 років, а старшому Владиславу — 16. Спочатку вони автобусом дісталися Одеси, а потім планували відправитися потягом до румунського кордону.
Думками Людмила ще вдома, бо там залишився її чоловік Денис. Він за фахом інженер і пішов добровольцем в українську армію.
— Важко, дуже важко було розлучатися із чоловіком. Але нам довелося поїхати, бо так жити неможливо, — зазначила Людмила Личко.
До речі, за даними ООН, від початку широкомасштабного російського вторгнення із України вже виїхало понад 5 мільйонів людей. 90% із них — жінки з дітьми. Більшість мріє повернутися додому.
Полишила депутатський мандат заради захисту України
Тим часом львів’янка Тетяна Шевченко обрала інший шлях. Вона із перших днів служить санінструктором у Львівській окремій бригаді територіальної оборони.
— 7 лютого я пішла, щоб записатися в тероборону, — розповідає про себе солдат Шевченко. — Я для себе так вирішила. У мене двоє дітей, люблю своє місто і свою країну. Тому я повинна піти і взяти зброю, щоб захищати себе і свою Україну. Моя попередня освіта є медичною, і працювала операційною медичною сестрою. Із 25 лютого я захищаю Україну.
До речі, Тетяна Шевченко в цивільному житті є депутаткою міськради. Каже, що спочатку було якось незвично слухати гучні команди командирів. Але поступово до всього звикла. До цього часу армійка вже пройшла курси з тактичної медицини, навчилася поводитися зі зброєю та готова працювати на полі бою.
— Кожен, хто пішов до армії, бере до рук зброю, щоб захищати свою країну і сім’ю. Вважаю, що кожна жінка, навіть незаміжня і без дітей, вже є берегинею. Адже вона може опікуватися тими, хто з нею поруч. Ми всі вчимося бути воїнами: як чоловіки, так і жінки, — уточнила свою життєву позицію солдат Шевченко.
На відповідальній посаді міцно тримає інформаційний фронт
Нині у Збройних Силах України близько 56 тисяч жінок, серед яких військовослужбовці та цивільні працівники. Загалом це становить 22% від загальної кількості особового складу. Варто сказати, що цей показник більший, ніж у багатьох країн НАТО.
Заступник Міністра оборони України Ганна Маляр є однією із цивільних працівниць, а в минулому — юристка.
— На такій роботі немає ані особистого життя, ані особистого часу. Той, хто хоче працювати на таких посадах, повинен це чітко усвідомлювати. Я із родиною майже не спілкуюся, на жаль, — говорить Ганна Маляр. — Поки що триває війна і її активна фаза зокрема. Але вже зараз очевидно, що наша держава не зможе залишитися такою, як була. Модель української оборони потрібно буде змінювати. Ми повинні тепер стати військовою державою в усіх розуміннях цього слова. Адже перемога не надасть нам гарантії того, що росія поховає свої імперські амбіції щодо нас. Ці рішення прийматимуться вже після перемоги і тоді ж можна буде сказати: чи будуть служити жінки в армії. Зараз зарано про це говорити.
Пані Ганна у здебільшого чоловічому оточенні почувається комфортно і зосереджується лише на своїх посадових обов’язках.
— Я абсолютно чітко усвідомлюю, що на своєму місці. Я така, заряджена патріотизмом людина. І до посади такою була. Вдячна долі, що можу сьогодні допомагати державі і боронити державу саме на інформаційному фронті, на якому я працюю. Ми цей інформаційний фронт потужно і міцно тримаємо. Більше того, ми його виграємо на території російської федерації. І це прорив української інформаційної політики. І ніяких особливостей у сенсі того, що я є жінкою, у виконанні цих обов’язків немає. Я взагалі про це не думаю, — зауважила насамкінець Ганна Маляр.
Отже, у кожної української жінки є свій фронт, де вони здійснюють певні подвиги, гідні визнання в нашому суспільстві.
Використані матеріали Deutsche Welle
