Упродовж цього періоду новобранець проходить не лише фізичне тренування, а й внутрішнє становлення — вчиться діяти в колективі, працювати під тиском, приймати відповідальність і мислити як воїн….
Над могилами моїх дітей сходить сонце… Воно повільно рваними променями наповнює серце сьогоденням. Страшним і кривавим. Намагаюся набрати в легені повітря, але натомість відчуваю лише пекучий біль. Моє тіло понівечене ворожими ракетами, пошрамоване снарядами, затавроване бомбами. Але я стою. Коли небо падало на землю — не схилилася. Коли розпечений метал розтікався жилами — не скорилася. Вистояла…
Хочеться плакати, ні, не плакати — кричати так, щоб здригнувся Всесвіт, щоб у кожному куточку цієї планети почули мою тугу. Але я мовчу. Сльози. Їх у мені стільки багато, що можна було б висушити наше Чорне море й наново його наповнити ними. Але я не проронила ані краплі. Слова. Здається, що варто розімкнути вуста і на світ з’являться мільйони нових значень материнської любові — всеосяжної, безкорисної, безумовної… Але у мене замкнуті вуста, у той час, як відкрита зранена душа.
Кажуть, Бог не міг всюди встигати, тому він створив матерів. А ще, коли він не знав, як показати світу, що таке героїзм, то створив Українських Матерів. Куди титанам до моєї ноші! Доля вготувала випробування, муки, яких вистачить на тисячі Голгоф. Проте завтра знову сходитиме сонце і я стоятиму боса в росі й безупинно молитимуся. За моїх синів і доньок, яких доручила степам, за моїх соколят, яких віддала небу. Я не плакатиму і не падатиму на коліна — йтиму вперед, розгорнувши крила над кожним воїном. Аби вберегти, аби вилікувати рани і вирвати з безодні війни.
Над могилами моїх дітей сходить сонце… А я продовжую жити. Заради інших, заради завтра. Бо я і є саме життя. Я — Україна. Я — страдниця-мати.
