ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Полювання на хижих звірів — звична справа мого діда, — онук «Привида Бучі», який знищив понад 50 орків

Прочитаєте за: 6 хв. 5 Травня 2022, 16:00 11

Наприкінці березня в інформаційному просторі країни з’явилась новина про нічні полювання 70-річного «мисливця за головами» російських загарбників. Поважні загальноукраїнські видання розповідали про жах, який наводив на окупантів чоловік, якого вони назвали «Привидом Бучі». Лише після звільнення Київщини спеціальному кореспонденту АрміяІnform вдалося розшукати та зустрітися з онуком старого. Про те, як мисливські навички стали у пригоді для побудови локального «національного спротиву» вояччині московії, читайте в нашому ексклюзивному матеріалі.

По слідах мисливця-месника

На слід родича вже легендарного «Привида Бучі» мені допоміг вийти щасливий випадок. Один із моїх знайомих попросив придбати в київському будівельному супермаркеті звичайні пластикові хомути. Коли я запитав бучанця, яка потрібна довжина, то отримав досить неочікувану відповідь.

— Привези якомога довші, такі, щоб можна було ними охопити відразу обидві руки.

Що це означає, я дуже добре розумів, особливо після виявлення жахливих «знахідок» у масових похованнях Бучі, після викриття військових злочинів рашистів, численних закатованих, зв’язаних, застрілених ними цивільних мешканців.

У придбаній упаковці було 100 пластикових стрічок, і це дуже порадувало замовника. Під час нашої зустрічі з’ясувалось, що хомути потрібні не йому, а його дідусеві-мисливцю, який знов пішов на полювання. Я почав жартома розпитувати, чи не той це «Привид Бучі», який щоночі зменшував поголів’я московської зграї під час окупації. Спочатку мій знайомий лише посміхався. А коли я розповів про те, що деякі ЗМІ нарахували 50 орків, яких застрелив загадковий єгер-пенсіонер, співрозмовник не витримав. Мовчки щось порахувавши, він запевнив, що мисливських «трофеїв» набагато більше.

— Той «Привид» чи не той — не важливо. Хіба мало досвідчених мисливців на Київщині, — зауважив онук єгеря, — Полювання на скажених хижаків — це звичайна справа мого діда. Спочатку він відстріляв усі набої на кабана та перейшов на набої на качку. Уявіть собі, нічого не залишив мені! Думаєте, він на тому заспокоївся? Старий вигадав новий спосіб полювання на тварюк — без набоїв.

Як «вершники без голів» осідлали БТРи

Під час подальшої розмови я в подробицях дізнався, наскільки небезпечно насправді полювати на хижака, який вже посмакував людською кров’ю. Особливо на такого, який пройшов спеціальну підготовку. Дід-мисливець добре читав сліди та дуже швидко вираховував снайперські лігва. Він розповідав онуку, де розташувались стрілецькі пари, які становили як чоловіки, так і дівчата. Зокрема, російські снайпери постійно прикривали вулицю Вокзальну, якою на столицю рухались колони ворожих військ. ДРГ професійно маскувались, не палили, не користувались одеколонами та запашними миючими засобами. Спецпризначенці спілкувались між собою пташиною мовою. Але досвідченого єгеря було неможливо обманути голосами та співами птахів, які ніколи не гніздились у бучанських лісах. Якось пенсіонер навіть приніс з нічного полювання документи одного з таких «пернатих» — командира підрозділу розвідки російської армії гвардії сержанта Маукенова А. А.

Треба зауважити, що зграї північних потвор вдень рухались містом так само обережно, як і вночі. Вони прострілювали паркани вздовж вулиць бронебійними набоями, не залишаючи мисливцю чи будь-якій іншій людині жодного шансу зробити безпечну засідку, атакувати ворога та вижити. Зверху піший стрій загарбників завжди прикривала броньована техніка та стрільці-вершники, що осідлали БТРи.

Але досвідчений дідусь без набоїв вирішив вполювати таку небезпечну дичину, пішовши на мисливську (скоріше браконьєрську) хитрість.

— Якось старий сидів на веранді та дивився на садок. На календарі був уже розпал весни, але погода залишалася геть зимовою. Може саме це його засмучувало, а можливо, й відсутність набоїв, хто знає. Раптом він увесь засяяв та з хитрою усмішкою запитав у мене, чи не залишилось вдома стальної проволоки від робіт, пов’язаних з електрикою, — розповів онук, — Все, що в мене було, я йому й віддав. А вночі він знов пішов на полювання. Деякий час по тому окупанти почали їздити Бучею лише із високо задраними стволами броньовиків, танків або пускали попереду колони високий броньований КамАЗ.

На жаль, мій співрозмовник так і не зміг точно сказати, скільки в підсумку «вершників» рашистських БТРів на повному ходу залишили свої зловмисні голови на вулицях Бучі від натягнутих між ліхтарними стовпами стальних пасток пенсіонера-мисливця. Їх також можна було б додати до загальної статистики ЗСУ про знищену рашистську орду, про тих, хто був ліквідований в результаті дійсно всеосяжного «національного спротиву».

Коли зброя шепоче

Про те, що співробітники ФСБ та російської військової розвідки мали списки українських громадських діячів, атовців, членів підрозділів територіальної оборони, володарів мисливської зброї тощо, не писав хіба що лінивий. Як єгер зміг уникнути, м’яко кажучи, «неприємного» спілкування з учасниками безжальних каральних «чисток» та жорстких перевірок у Бучі, пояснив його онук.

Річ у тім, що старий мисливець надавав перевагу пневматичній зброї системи ПСП. Така зброя не потребувала реєстрації, була безшумною, не залишала порохових газів, слідів від м’якої віддачі. За своїми характеристиками, пневматична зброя на короткій дистанції до 300 метрів (для полювання досвідченої людини цього було достатньо) не поступалась вогнепальній. Швидкість кулі в майже 600 (!) метрів за секунду забезпечували 300 (!) атмосфер стислого повітря, а скорострільність карабіна — револьверний тип подачі набоїв. Використання латунної кулі дозволяло пробивати сковорідку на відстані до 150 метрів. Оптика, однаково ефективна вдень та уночі, забезпечувала високу прицільність ведення вогню та дозволяла, як кажуть, вкладати кулю в кулю.

Свого часу, ще на початку російсько-української війни, старий мисливець подарував одну зі своїх улюблених ПСП-гвинтівок (з системою bullpup) друзям на передову. Коротка, легка, безшумна, високоточна зброя, яка ніколи не перегрівається, отримала жартівливе прозвисько «булка» та, спочатку, сприймалась українськими захисниками як сувенір, як дитяча іграшка. Але так було до першого її бойового застосування…

Ще до початку широкомасштабного наступу Московії на Україну, досвідчений передбачливий мисливець поступово закуповував набої. Він також підготував великий балон із киснем, який легко було замаскувати під зварювальне обладнання. Свою ПСП-гвинтівку єгер вдосконалив, віддавши ствол фахівцям для нарізки каналів, що значно покращило його бойові якості. Придбав пенсіонер і сучасну універсальну оптику. А встановлення саундмодератора (виконує функцію глушника) завершило «тюнінг» «булки».

Про ефективність зброї «Привида Бучі», його легендарні нічні рейди, про які захопливо розповідали мешканці Бучанщини, вже напередодні звільнення Київщини почали писали та знімали сюжети провідні ЗМІ країни. Розповідали, як про примару. Дивувались тому, як мисливська зброя вночі не викрила пенсіонера-сміливця. І зовсім не здогадувались, що розповідають про звичайного винахідливого та мужнього українця з його «воздушкою».

«Дичина», що розмовляє, краща за «200-ту»

Після того, як зграї жорстоких потвор під натиском Збройних Сил України побігли з Київщини на північ, залишаючи після себе сотні трупів закатованих українських мирних громадян, «Привид Бучі» не залишив своєї мисливської діяльності. Справа в тому, що замість кремлівських загарбників до помешкань бучанців почали вдиратися так звані свої, українські, мародери. Єгер щедро зустрічав їх пастками, що не вбивали крадіїв, але залишали загребущі до чужого добра кінцівки виродків травмованими.

Під час таких полювань спостережливий дідусь неодноразово помічав поруч із покинутими бучанськими будівлями свіжі сліди присутності чужинців. Оскільки «200-ті» не можуть розмовляти, а свідчення про військові злочини на території рідного міста може надати лише дихаюча московська «дичина», бучанський «Привид» вирішив її наловити живою.

Ось так мій співрозмовник і залишився без довгих пластикових хомутів, які пішли на мисливську справу. Ними єгер-пенсіонер вправно зв’язував передні та задні копита рашистських свино-собак. У такий спосіб старий спіймав та передав у «пункт прийому» при ЗСУ п’ятьох російських орків. Але, судячи з того, що «мисливець за головами» путінських відморозків замовив ще довгі міцні хомути, кремлівської «дичини» на Київщині залишилось чимало.

— Де мій старий зараз полює, я не знаю. Хомути залишу в місці, яке він визначив. Цивілізація швидко повертається у визволену Бучу, замість дикості й варварства «русского міру». Чоловікоподібні потвори мігрують у свої північні ліси та болота, рятують свої шкури — почав підбивати підсумки нашої розмови онук старого мисливця. — Можливо, що бучанський «Привид», як ви його називаєте, йде за ними по сліду… Можливо, вистежує «здобич», яка відбилась від мокшанської зграї та залишилась на українській землі… Можливо, він зараз полює на тих, хто продовжує приносити горе його землякам… Хто знає. Як повернеться — сам розповість. Ви ж знаєте, скільки байок є в мисливців. Більше — лише, мабуть, у рибалок (сміється).

Я подякував знайомому за цікаву розповідь, за практичний досвід у тому, що офіційно називається національним спротивом, і подумав, що, дійсно, коли повернуться з безпечних місць на малу батьківщину правнуки старого, всі ті, хто поїхав від війни, «Привид Бучі» збере велику родину та обов’язково сам особисто розповість свої мисливські історії, які вже сьогодні поступово стають легендами.

Фото автора

10
1

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram