Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Це село на Харківщині із довоєнним населенням чисельністю майже три тисячі людей. Було засноване ще в другій половині VII сторіччя — у часи визвольних походів Війська Запорізького під рукою гетьмана Богдана Хмельницького. Воно було квітучим завжди, адже, окрім ведення сезонних аграрних робіт, значне місце в повсякденному житті місцевих селян одразу посіли ремесла та різні промисли. Але двічі за всю історію свого буття воно «вмирало», утім, воскресало і відроджувалося.
Уперше його вщент зруйнували та спалили нацисти в Другу світову, востаннє — у лютому 2022 року під час великого нашестя кремлівських орків…
…Окупацію села зазнали півтори сотні людей, серед яких були і діти. Підлітків, малих ховали від орків хто де міг, особливо — дівчаток. Бо рашики напивалися щодня, шукаючи в покинутих та де-не-де жилих хатах поживи, харчів та пригод. Розважалися при цьому вони із «фантазією»: розстрілюючи сільгосптехніку, недорогі автівки, супутникові антени, вікна та сонячні батареї.
По селу, коли тривали бої під час його захоплення та звільнення, «прилітало» зусібіч. Горіли господарства і хати, падали дахи та стіни. Колишній очільник села, за яким й до того тягнулася брудненька слава, ганебно втік. Голова ж територіальної громади перебував в окупації нарівні з іншими в сусідньому селищі. Переніс цей чоловік те саме, що й пані Люба: коли вранці похмільні орки просять в тебе розсіл чи м’ясця забитої уламками снарядів худоби, а потім на тебе полюють по подвір’ях для розваги їхні снайпери.
Якимось дивом протидіяти лихим оркам ухитрилися лише пані Люба з чоловіком Миколою. Як? Ви мабуть, нині в це легко повірите — через банальні хабарі оркам! У селі — ні світла, ні газу, вода була тільки в криницях. Домовилося це фермерське подружжя з окупантами доволі просто: «Ви ж без хліба й цигарок тут сидите? Випустіть із села до міста, ми підвеземо! Але умова: те саме доставимо вам, і всім нашим сусідам!» Орки спочатку хотіли їх розстріляти, а потім на пропозицію повелися. І пара возила людям найнеобхідніше, терплячи від окупантів хамські побори.
Місяць тому рашиків наші вояки із села вибили. Повернулися сюди селяни, яких пані Люба та її «половинка», ветеран війни в Афганістані пан Микола вивозили з окупації потайними стежками, а з ними ще більше сотні тих, у кого залишився нерозбомблений прихисток. Всі, хто зміг, засіяли вільні від нерозірваних мін та снарядів поля, посадили городи. І так уже склалося, що життям звільненого поселення почала керувати ця сімейна пара.
— Пані Любо, — запитую в жінки, — за рахунок чого зараз виживає ваше село? Грошей, роботи у ваших земляків, що повернулися, майже немає, вже з багатьма з них спілкувався…
— Хтось уже знайшов роботу в місті, небагатьом роботу та житло примудрилися надати ми. Але більшість у ці дні тримається тільки за рахунок городини й гуманітарної допомоги. Координуємо з головою територіальної громади паном Олександром графіки її постачання з Харкова. У три села розвозимо продукти й товари першої необхідності ми із Миколою, в десяток інших — пан Олександр із помічниками. Якогось вантажного транспорту ні в кого, окрім нас, не залишилося…
— А через кого ж і яка в села надходить гуманітарка?
— Через програму Президента країни, Червоний Хрест та волонтерів. Скажу чесно — продуктів харчування й товарів першої необхідності всім вистачає. Це риба, птиця, хліб, олія, крупи, здоба, всілякі консерви, предмети гігієни тощо, за рахунок чого громада потихеньку відновлюється, воскресає. Люди знову працюють у полях і городах, ремонтують побиту техніку, латають розвалені хати й господарства. Коли тих свиней-орків наш солдат виб’є, все відбудуємо на краще…
P. S. Пані Любу вже впізнають на вулиці пересічні харків’яни (на головному фото).
Фото автора
