Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
Це село на Харківщині із довоєнним населенням чисельністю майже три тисячі людей. Було засноване ще в другій половині VII сторіччя — у часи визвольних походів Війська Запорізького під рукою гетьмана Богдана Хмельницького. Воно було квітучим завжди, адже, окрім ведення сезонних аграрних робіт, значне місце в повсякденному житті місцевих селян одразу посіли ремесла та різні промисли. Але двічі за всю історію свого буття воно «вмирало», утім, воскресало і відроджувалося.
Уперше його вщент зруйнували та спалили нацисти в Другу світову, востаннє — у лютому 2022 року під час великого нашестя кремлівських орків…
…Окупацію села зазнали півтори сотні людей, серед яких були і діти. Підлітків, малих ховали від орків хто де міг, особливо — дівчаток. Бо рашики напивалися щодня, шукаючи в покинутих та де-не-де жилих хатах поживи, харчів та пригод. Розважалися при цьому вони із «фантазією»: розстрілюючи сільгосптехніку, недорогі автівки, супутникові антени, вікна та сонячні батареї.
По селу, коли тривали бої під час його захоплення та звільнення, «прилітало» зусібіч. Горіли господарства і хати, падали дахи та стіни. Колишній очільник села, за яким й до того тягнулася брудненька слава, ганебно втік. Голова ж територіальної громади перебував в окупації нарівні з іншими в сусідньому селищі. Переніс цей чоловік те саме, що й пані Люба: коли вранці похмільні орки просять в тебе розсіл чи м’ясця забитої уламками снарядів худоби, а потім на тебе полюють по подвір’ях для розваги їхні снайпери.
Якимось дивом протидіяти лихим оркам ухитрилися лише пані Люба з чоловіком Миколою. Як? Ви мабуть, нині в це легко повірите — через банальні хабарі оркам! У селі — ні світла, ні газу, вода була тільки в криницях. Домовилося це фермерське подружжя з окупантами доволі просто: «Ви ж без хліба й цигарок тут сидите? Випустіть із села до міста, ми підвеземо! Але умова: те саме доставимо вам, і всім нашим сусідам!» Орки спочатку хотіли їх розстріляти, а потім на пропозицію повелися. І пара возила людям найнеобхідніше, терплячи від окупантів хамські побори.
Місяць тому рашиків наші вояки із села вибили. Повернулися сюди селяни, яких пані Люба та її «половинка», ветеран війни в Афганістані пан Микола вивозили з окупації потайними стежками, а з ними ще більше сотні тих, у кого залишився нерозбомблений прихисток. Всі, хто зміг, засіяли вільні від нерозірваних мін та снарядів поля, посадили городи. І так уже склалося, що життям звільненого поселення почала керувати ця сімейна пара.
— Пані Любо, — запитую в жінки, — за рахунок чого зараз виживає ваше село? Грошей, роботи у ваших земляків, що повернулися, майже немає, вже з багатьма з них спілкувався…
— Хтось уже знайшов роботу в місті, небагатьом роботу та житло примудрилися надати ми. Але більшість у ці дні тримається тільки за рахунок городини й гуманітарної допомоги. Координуємо з головою територіальної громади паном Олександром графіки її постачання з Харкова. У три села розвозимо продукти й товари першої необхідності ми із Миколою, в десяток інших — пан Олександр із помічниками. Якогось вантажного транспорту ні в кого, окрім нас, не залишилося…
— А через кого ж і яка в села надходить гуманітарка?
— Через програму Президента країни, Червоний Хрест та волонтерів. Скажу чесно — продуктів харчування й товарів першої необхідності всім вистачає. Це риба, птиця, хліб, олія, крупи, здоба, всілякі консерви, предмети гігієни тощо, за рахунок чого громада потихеньку відновлюється, воскресає. Люди знову працюють у полях і городах, ремонтують побиту техніку, латають розвалені хати й господарства. Коли тих свиней-орків наш солдат виб’є, все відбудуємо на краще…
P. S. Пані Любу вже впізнають на вулиці пересічні харків’яни (на головному фото).
Фото автора
