Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
В Україні існують давні традиції допомоги військовим, взаємодопомоги, піклування про ближніх та інших форм діяльності, яку нині називають волонтерською.
На Русі двоє споряджали в похід третього
Ще в часи Київської Русі військо ділилося на «збройні сили», «добровольчі батальйони» та «територіальну оборону». Першою і основною частиною збройної організації була князівська дружина — професійне військо, яке утримував коштом державної скарбниці князь.
Другу («добровольчу») частину війська становили полки і раті бояр-землевласників. Бояри приводили людей, яких вони озброювали і постачали. Це могли бути як військові-найманці, так і люди, залежні від землевласника. Щоправда, це була дещо ненадійна частина війська, адже бояри користувалися правом «від’їзду», тобто могли в будь-який час піти геть зі своїми людьми.
Міські полки («тероборона») були третьою частиною військової організації Київської Русі. Зазвичай вони збиралися за рішенням віча на певний термін. Такі полки комплектувало населення. При цьому двоє жителів споряджали третього, який вирушав у похід або захищав місто. Як бачимо, допомога збройним силам є однією з найдавніших традицій нашого народу.
Ще однією з найпоширеніших традицій благодійної діяльності був збір коштів на будівництво чи ремонт церков. В історії відомі як великі жертводавці, що могли самостійно фондувати будівництво релігійних споруд (князі, гетьмани), так і громадські ініціативи, коли необхідну суму збирали всією парафією — це вже типово волонтерська справа. Окрім того, церкви і монастирі в Україні здавна були місцями, де опікувалися скаліченими в битвах вояками, де доживали віку старі козаки.
Рік народження волонтерства
Дієслово «волонтерство» вперше зафіксоване у французькій мові 1755 року. Воно походить від іменника «волонтер» — «доброволець, той, хто пропонує себе на військову службу», що вперше вжито близько 1600 року. У невійськовому значенні це слово вперше було зафіксоване в 1630-х роках.
Хоча у світі з давніх часів можна знайти багато прикладів типово волонтерських рухів, офіційною датою народження волонтерства в сучасному значенні вважається 1859 рік.
24 червня 1859 року французька армія зіткнулася з австрійськими силами біля Сольферіно, що на півночі Італії. Жан Анрі Дюнан, який був швейцарським громадським діячем, вражений кривавими наслідками війни (на полі бою залишилося помирати понад дев’ять тисяч скалічених солдатів), допомагав організувати допомогу пораненим. Згодом Дюнан повертається до Женеви та прагне поліпшити життя людей, які постраждали в битві.
У 1862 році він публікує свою книгу «Спогади про Солферіно», з цього моменту починається інтенсивна лобістська кампанія, яка мала на меті отримати підтримку міжнародного корпусу добровольців, щоб допомоги пораненим на війні солдатам.
Книга Жана Анрі Дюнана та його пропозиції були сприйняті з ентузіазмом, чому сприяла значна мода на філантропічні товариства в тогочасній Європі. У лютому 1863 року Дюнан разом із чотирма іншими відомими женевськими громадянами заснував Міжнародний комітет допомоги пораненим, що у 1876 році отримав свою сучасну назву — «Міжнародний Комітет Червоного Хреста». 1901 року Дюнан став першим лауреатом Нобелевської премії миру.
Волонтерські рухи на українських землях
На українських землях типово волонтерські організації виникли також у ХІХ столітті, коли створювались різноманітні філантропічні організації, що опікувались лікарнями для малозабезпечених, притулками, безкоштовними їдальнями. Активно діяли організації Червоного Хреста, особливо під час російсько-турецької (1877–1878), російсько-японської (1904–1905) та Першої світової війн. Волонтери також навчали грамоті (здебільшого на західноукраїнських землях), створювали підрозділи Товариства тверезості та опікувались будинками для безхатченків. Але за часів радянської влади цей рух фактично згортається.
В Україні волонтерство оживає в перші роки незалежності. Початком цього процесу вважають 1992 рік, коли було створено службу «Телефон довіри», в якій працювали виключно волонтери. Згодом виникають організації, що реалізовують різні соціальні проєкти допомоги важкохворим, багатодітним сім’ям, одиноким людям поважного віку, інвалідам. Активно розвивається напрям боротьби з розповсюдженням СНІДу та допомоги наркозалежним.
Називати волонтерами добровольців, що займаються суспільно корисною діяльністю, в країнах Заходу стали з останньої третини XX століття, а в пострадянських країнах — із 1990-х років (до того осіб, які працювали у цій сфері, називали громадськими діячами, альтруїстами, доброчинцями, добровольцями тощо).
З 1970 року Міжнародна асоціація добровольчих зусиль кожні два роки проводить Всесвітню конференцію волонтерів. На такій конференції, що відбулася 1990 року в Парижі, було ухвалено першу Загальну декларацію волонтерів. 2001 року на конференції в Амстердамі вона була переглянута. У ній, зокрема, зазначається, що у волонтерстві можуть проявлятися й підсилюватися спільність, піклування, служіння, несення суспільної відповідальності, навчання та розвиток; волонтерство може скріплювати суспільство та розв’язувати його проблеми. Декларація підтримує право на волонтерську діяльність для всіх чоловіків, жінок та дітей, незалежно від їхньої раси, віросповідання, фізичних особливостей, соціального та матеріального становища.
Волонтерську діяльність в Україні було вперше офіційно визнано постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 року «Про затвердження Положення про волонтерську діяльність у сфері надання соціальних послуг». 2011 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про волонтерську діяльність». Після чого був перший потужний сплеск волонтерства в Україні, пов’язаний із чемпіонатом Європи з футболу 2012 року. Наступний сплеск, спричинений подіями Євромайдану та війною на сході України, має безпрецедентний масштаб і триває від 2014 року.
Волонтерський рух, пов’язаний із російсько-українською війною, здобув велике суспільне та державне визнання. І якщо станом на 2017 рік, згідно з опитуваннями, чверть українців мали досвід волонтерства, то після повномасштабного вторгнення росії волонтером є чи не кожен громадянин України. Самоорганізація українців не має аналогів у світі, адже йдеться про тисячолітню традицію.
