Розпочавши службу Україні на посаді командира 1-го Волинського корпусу Армії УНР фаховий військовий зріс до служби у Генеральному штабі Дієвої Армії, а в підсумку обійняв посаду Військового…
З Іваном Патриляком, доктором історичних наук, деканом історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а нині офіцером Збройних Сил України, зустрілися поруч із пам’ятником Тарасу Григоровичу Шевченко у Києві. Сам пам’ятник кияни дбайливо огорнули і захистили від наслідків бомбардувань в останні місяці. Широкомасштабний наступ росії 24 лютого 2022 року змінив Київ, країну і продовжує змінювати геополітичний ландшафт планети. Цей день увійшов в історію не тільки України, а й світу. Саме про це і була розмова з відомим істориком, який на час війни змінив докторське звання на військовий чин.
— Перший день широкомасштабного нападу рф на Україну. Яким він був для вас?
— Цей день розпочався рано, о п’ятій годині вісім хвилин. Я точно запам’ятав цей час, тому що я прокинувся від вибухів. Я вискочив на кухню. За мною старша донька, потім дружина, менша донька. Я сказав, що це війна і це вибухи від нашої ППО. Сказав, щоб вони швидко збирали документи і виходили вниз. Починаючи з 5.30 я почав дзвонити своїм колегам, тому що у нас була запланована вчена рада факультету, і скасовувати її. Близько шостої я зателефонував ректору і повідомив про скасування ради.
На одинадцяту годину в університеті були збори з керівним складом університету. Були ухвалені певні мобілізаційні рішення про перехід на специфічний стан роботи, про канікули, що були запровадженні та інші. Після обіду почала працювати повітряна тривога і ми переховувалися в бомбосховищах. Я остерігався, щоб не розбомбили мости, щоб не бути відрізаним від родини.
На другий день в університеті відбулося підняття Державного Прапора, а далі я почав шукати шляхи вступу до ТрО.
— Коли ви вирішили долучитися до лав тероборони?
— Рішення було схвалено швидко. Єдине, що сам шлях забрав час до 2-го березня. Тому що в перші дні це було фактично неможливо. Я не маю військового досвіду, то потрапити відразу до Збройних Сил України виявилося не так просто. У територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки мене відправили до частин формування ТрО. Там були багатокілометрові черги. Я декілька днів записувався. А 2-го березня мені вже передзвонили і сказали, що можна прийти, що є відповідна посада і робота, яку мені можуть надати в межах військової частини територіальної оборони, яка формується. Тобто це відбулося на шостий день війни і з того часу я офіційно військовослужбовець.
Коли потрапляєш в будь-який новий колектив, нову сферу роботи, нову обстановку, то це певне відчуття сліпого котеняти, який тикається кругом і не може зрозуміти, що відбувається. Це зовсім інший стиль роботи, зовсім інші завдання і принципово інші, не ті, що я виконував у своїй цивільній роботі. Зовсім інший ритм життя. Робочий день триває 24 години на добу.
— В одному з ваших інтерв’ю ви процитували головного командира УПА Романа Шухевича, який у травні 1945 року визначив великий вклад своїх побратимів у розгромі Третього Райху. Якщо замість Німеччини поставити росія, а українські повстанці — ТрО, цей вислів буде актуальним сьогодні?
— Очевидно, що він буде актуальним. Війна росії проти України, як і всі модерні війни, починаючи від Першої світової і особливо від Другої світової, стала тотальною. Якщо війни Середньовіччя чи Ранньомодерної епохи були більше війнами професійних воїнів… Ну, наприклад, якщо армія пройшла, то на околицях. Ну могли там щось понищити. А за десять кілометрів ніхто міг і не знати про війну. Оці великі битви Середньовіччя могли охоплювати тисячі людей з обох боків. Але це подавалося в літописах як грандіозне побоїще.
То війни, особливо з Другої світової починаючи, стали абсолютно тотальними. Вони зачіплюють, по-перше, все населення, інфраструктуру. Вони характеризуються великими масштабами мобілізації, руйнувань. Ніхто не може уникнути цієї війни. Коли це справа не тільки професійних військових, а це справа всього суспільства. Коли все суспільство воює проти ворога.
На мій суб’єктивний погляд, помилкою було те, що свого часу Україна відмовилася від хвиль часткової мобілізації. І російська-українська війна, що точилася з 2014 року, закапсулювалася на Сході України. Значна частина суспільства почала вважати це лише роботою військових. І тепер ми значною мірою платимо за це. Якби ці мобілізаційні хвилі продовжувалися, у нас би зараз було набагато більше підготовлених резервістів. Суспільство було би краще усвідомлено про те, що відбувається. Нині Україна по периметру від Житомира до Одеси перетворилася на те, чим були окремі райони Донецької та Луганської областей до 23 лютого поточного року.
У нашій ситуації, коли проти нас воює країна з більшим ресурсом, ми можемо врятуватися, відбитися лише шляхом такої тотальної мобілізації, за рахунок зусиль всього суспільства.
Досвід, скажімо, минулого століття, досвід Фінляндії, яка тримільйонна зіштовхнулася з двохсотмільйонним Радянським Союзом і вистояла в тій війні. Не втратила незалежності. Але фіни тоді вперше продемонстрували те, що вважалося за розрахунками теоретиків неможливим. Тобто вони відмобілізували до 14% населення в армію і економіка не рухнула.
Фінляндія встояла у війні. Їхня система працювала, як годинник. І вони змогли відбитися. Так, вони втратили території, вони втратили також велику кількість людей. 10% населення Фінляндії змушені були покинути окуповані землі. Але вони здобули найголовніше. Вони отримали головний приз — незалежність. І зараз вони успішна європейська держава.
У нас немає іншого вибору.
Або ми тотально замобілізуємося. Всі, хто тут ще залишився в країні та залишився на підконтрольних уряду територіях, хто не виїхав, хто не втік, хто не евакуювався кудись. Це наш шанс на виживання, як суспільства і як держави. Тому що, зважаючи на ті документи, що зараз з’являються, і найголовніше на факти поведінки, які справді спрямовані на тотальне знищення, на геноцид.
Ми повинні розуміти, що геноцид не обов’язково передбачає винищення поголовно усіх людей. Він передбачає знищення кого? Тих людей, які є суспільними лідерами, інтелектуалів, релігійних діячів і певні категорії чоловіків, жінок, певного віку. Знущання, ґвалтування. Це все включається до широкого розуміння геноциду. Вивіз дітей, забирання дітей, перевезення, насильне переселення людей, депортація. Що росія і продемонструвала в Київській, Чернігівській, Сумській області, на тих територіях, де їх вигнали, вибили.
— А чого нам очікувати надалі?
— Я думаю, нам треба налаштуватися на тривалу війну. Тобто це не спринт, це марафон. А у марафоні, як і у війні, перемагає не той, хто сильніший, а той, хто довше витримає, хто є витриваліший. Ми не пробіжимо всю дистанцію до літа чи до зими. Це буде тривала війна. Вона буде міняти, очевидно, форми, вона буде десь затихати, спалахувати. Нам треба навчитися з цим жити. Як живе той же Ізраїль. Поки існує, принаймні, цей режим у росії.
Поки їхнє суспільство це не переусвідомило. Режим режимом, але ми бачимо дані соціології. Нехай вони наче підмальовані. Але вони все одно близькі. Абсолютна більшість людей, в яких замість мозку телевізор, вони ж так само сприймають цю реальність, як і російські генерали, солдати, які йшли на цю війну. Вони теж сприймають так, що весь світ проти них, що хтось хоче їх знищити. А всі хочуть, щоб вони якось нормально з усім світом поводились, більше нічого від них не вимагається. Продавайте свій газ, нафту, алмази, ніхто ж не проти. Але не поводьте себе, як мавпа з гранатою. Ніхто ж не збирається їх розділяти на 10 частин. Принаймні, до цього часу не збиралися.
Насправді цей режим може існувати ще довго, і доти війна не закінчиться, в якийсь для України прийнятний спосіб. Але наша влада не прийме капітуляцію. Тому що тут є суспільство, тут є народ. Є тотальний опір цьому всьому. І ніхто тут на капітуляцію не піде.
Я не голосував за чинного Президента і не був його прихильником. Але він показав себе дуже відважно і дуже позитивно. Тому що він, попри всі пророцтва, що він втече, що втече уряд і що буде розвал системи управління, він залишився зі своїм народом. Він поступив, як справжній лідер, як мужчина. І тут можна тільки зняти капелюха, як в таких випадках кажуть.
Очевидно, що війна не закінчиться так швидко, тому що це війна на виживання. Це війна не за якийсь ресурс, за нафтовий басейн, чи вихід до моря. Я завжди казав і буду казати, що це війна екзистенційна, це війна буттєва.
В усвідомлені московських верховодів, кремлівських мешканців на політичній карті світу не може бути двох країн незалежних росії і України. Має бути якась одна. Вони теж уявляють цю війну, як екзистенційну для себе, про що путін писав у своїх статтях. Просто весь Захід подумав, що це він якусь дурницю пише. Але він написав реально, що для нього це теж або росія буде з Україною в його розумінні в своєму складі, або росії не буде взагалі. Тому що в його розумінні росія може існувати лише як імперія. Хоча вони б спокійно могли існувати, як нормальна країна, у них все для цього є, теоретично. Немає тільки єдиного — «здравого смисла». Немає елементарного людського глузду, щоби просто зайнятися собою, а не «ощасливлювати» всіх навколо.
