У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Умисні вбивства мирних людей, катування, ґвалтування, пограбування, цілеспрямовані завдавання ракетних та авіаударів по лікарнях, школах, театрах… Здається, не залишилось жодного воєнного злочину, визначеного міжнародним правом, якого б російська армія не вчинила сьогодні в Україні. Багато українців нині запитують себе: «Де ж те коріння жорстокості, так старанно виплеканої росіянами до нібито, як вони ще вчора кричали, братнього народу? Хто ще міг чинити такі звірства проти жінок, дітей, літніх людей… На кого схожі ці нелюди, які топчуть нашу землю?»
На ці та інші запитання спробувала знайти відповідь кореспондентка АрміяInform разом із Сергієм Гулою, кандидатом історичних наук, заступником директора Музею Вінниці з наукової роботи.
— Жорстокість злочинів, які сьогодні чинить росія щодо українців, не вкладається в голові. Що це — дії внаслідок вродженої нелюдяності та садизму російських солдатів? Чи це ми бачимо втілення методів так званої денацифікації, яку проголосила кремлівська верхівка одним із завдань їхньої «спецоперації»? І якщо зовсім уже простими словами: звідки в росіян взявся наратив про «нацистську» Україну й коли, якщо зазирнути в історію, у них зародилась прямо таки патологічна ненависть до нас і до всього українського?
— Як на мене, єдиної чіткої відповіді на ці запитання немає. Проте можна розглянути цю тему з декількох сторін. Передусім відповіді немає тому, що ні академічна спільнота, ні інтелігенція, ні представники відповідних силових структур ніколи нормально росію не вивчали. На жаль, хіба що за винятком деяких політичних активістів, істориків, публіцистів і журналістів, ми не розглядали росію як потенційного супротивника до 2014-го. А потрібно було максимально широко досліджувати суспільно-політичні, економічні, культурні та інші процеси всередині росії. Зокрема й настрої, які формувалися там щодо українців.
І тут ми підходимо до так званих нацифікації та денацифікації. По-перше, сьогодні ми вже всі чітко усвідомили, що росіяни не позбулись імперського синдрому. Для них країни, які після розпаду СРСР стали незалежними, ніби ампутовані без наркозу частини тіла, що постійно їм болять. По-друге, ніхто там не проводив роботу з різними травмами, яких у росії накопичилось чимало, адже травми дістає не тільки той, хто зазнає насилля, а й той, хто його чинить. А росіяни дуже довго вчиняли насилля. І вони нормально не переосмислили жодного періоду історії, упродовж якого вони це насильство застосовували.
— Які можете навести приклади таких невідрефлексованих росіянами злочинів, здійснених в Україні?
— Можемо звернутись до початків. Наприклад, розорення Києва в 1169 році, коли вперше в історії кияни відстоювали своє місто зі зброєю в руках, обороняючись від коаліції з 11 князів, зібраних володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським. Тоді вперше в історії Київ було розграбовано. Пригадаймо Батуринську різанину 1708 року, яка є по суті геноцидом українців. Тоді під час каральних дій із захоплення та знищення Батурина — столиці гетьмана Мазепи — московські війська вирізали всіх мешканців міста, незалежно від віку та статі. За різними оцінками, тоді загинуло від 11 до 15 тисяч батуринців. Саме місто пограбували, зокрема й православні храми, а потім, за наказом Меншикова, спалили, а церкви знищили. Французькі видання тоді писали про ці дії як про «нелюдські звичаї московитів». Приводом до цих звірств стала так звана зрада Івана Мазепи — насправді ж бажання гетьмана витягнути Гетьманщину з московського ярма, яке з року в рік ставало нестерпнішим. А після Батурина була катівня в Лебедині, коли в 1708-1709 роках слідча канцелярія московського царя Петра І закатувала близько 900 козацьких старшин і місцевих жителів, які підтримували гетьмана Мазепу. Прізвища козаків, закатованих у містечку, та їхня точна кількість не встановлені до сьогодні.
— А якщо вже звернутися до більш близької історії, до буремного XX століття…
— Якщо розглядати минуле століття з погляду сприйняття історії росіянами, тут взагалі до купи змішались, здавалося б, непоєднувані для нормальної людини речі. Їхній штучний наратив про «вєлікую єдіную россію» об’єднав «білих», «червоних», православних, атеїстів, Леніна з тими, хто був проти нього. І тепер у них «святой Ніколай» і «святой Сталін» — на іконах. І всі «їхні» творці «величі». Такі уявлення яскраво показують, що в них не препаровано й не сепаровано цей комплекс «великості», помножений на їхню, не знаю, чи можна так сказати, природну дикість, варварство, ординськість. Хоча як історик розумію, що це не зовсім історичні категорії, а більш емоційні визначення.
І якщо повертатись до питання так званого культу «нацифікації» українців, він почав активно створюватись десь так наприкінці 1990-х та всі двохтисячні. Оці «Можем павтаріть», автівки з наклейками «На Берлін» з малюнками танків і георгіївськими стрічками — це культивування «переможної істерії», що, мовляв, це росіяни самостійно перемогли нацизм і що зроблять це знову за потреби. Усе це готувалось і після активного накачування некритичних мізків таки дочекались часу, коли вони все це повторюють. До міфу про те, що нацизм і фашизм не помер, домішали критику ліберальних цінностей, наратив про Захід, що загниває, і обгорнули це в нацизм, який нібито є в Україні. Вони вкотре зліпили собі ворога — нас. Насправді ж самі перетворилися на того монстра, якого собі сконструювали.
— Чим же ми їм так не вгодили?
— Усе банально просто. Ми — інші, ми самодостатні, свої, окремішні. І ми, попри всі намагання росіян переписати історію, — старші. Ми старші в цивілізаційному, історичному та культурному вимірах. І, як би це трагічно не звучало, це ми є творцями російської імперії, ми собі виховали цього ката. Ми були у початків становлення російської культури, що відбувалось наприкінці XVII-XIII ст. Наші викладачі з Києво-Могилянської академії будували церкву, самодержавство, визначали його основи тощо. Тому нині те, що ми від них відмовляємось, говоримо, що ми окремі, а вони здичавіли, вони це сприймають як зраду. І вони мстять нам за це зі звірячою заздрістю й бажанням нищити за принципом: «якщо українці не будуть з нами, значить, не будуть ні з ким, і самі теж не будуть».
— Мабуть, росіяни бачать цю інакшість і на побутовому рівні, і підсвідомо розуміють, наскільки вони застрягли мізками в минулому столітті, у своєму «діди воювали». І саме тому так по-звірячому вони нас ненавидять.
— Не забуваймо, що по суті сьогоднішня російська армія є правонаступницею більшовицької. І вона жорстока не лише до свого супротивника, вона жорстока всередині себе. Ніде немає такої дідівщини, як у них, в жодній сучасній армії немає такого знецінення життя солдата, його особистості. «Ми за ценой нє пастаім» — цей девіз гарно ілюструє, що росії неважливо, скільки людей загине, головне зробити те, що запланував «вождь». Умовно, це як відправляти безліч разів підрозділи в Чорнобаївку: нехай гинуть, аби все йшло за планом. Звісно, це нам на руку! Але сам підхід… Можемо пригадати і форсування Дніпра в 1943 році, коли в бій кидались «чорносвитники» — не навчені, беззбройні підрозділи, сформовані з цивільного населення окупованих територій після вигнання звідти нацистів. Якщо копнути ще глибше, є факти, що знаходили людей на територіях, окупованих більшовиками, з відрізаними вухами, носами, руками, зґвалтованих. Скільки цих злочинів було з 1917 по 1920 роки, ми вже не підрахуємо. Але зафіксовані факти залишились.
— Тобто бачимо тяглість традицій російського війська?
— Так, звісно. І ми маємо справу з колективними злочинцями, воєнними злочинами проти мирного населення, з одного боку. А з іншого — спостерігаємо присутність професійних катів — коли людей мордують не лише з метою вибити інформацію, а для якогось злочинного задоволення. Це майже як традиційна неписана норма, тобто з їхнього боку цілком необхідне діяння для залякування. Тут вже простежуються аналогії з чекістами, НКВДистами, які знущались з ні в чому не винних людей і ламали їх, змушували оббріхувати себе, рідних, друзів і незнайомців. Наприкінці 1920-х і впродовж 1930-х років проводились навіть украй цинічні соціалістичні змагання між різними правоохоронними й дотичними до них органами. Страшно читати архівні документи, де зазначено, що районні та обласні прокуратури, судові й позасудову органи змагаються між собою в тому, хто краще дотримується суворості революційного закону. Це, зокрема, стосується практики застосування геноцидної Постанови ЦВК й РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», більш відомого як закон «Про п’ять колосків». Зафіксовані навіть випадки, коли вже самі більшовики були шоковані від того, що натворили: коли просто за вилов риби пересадили цілу родину.
— Приблизно тиждень тому мер Маріуполя Вадим Бойченко назвав місто «новим Освенцимом і Майданеком», зауваживши, що «це вже не Чечня чи Алеппо». Розберімось, які саме звірства росіян, сьогоднішні чи 2-5-20-річної давнини, стають в один ряд із нацистськими.
— Наразі злочини російської армії є таким комплексом, згустком, їх потрібно виокремлювати, встановлювати, вивчати та кваліфікувати за міжнародним правом. Наприклад, під ознаки геноциду підпадають дії із цілеспрямованого знищення мирного населення: цивільних людей розстрілюють фактично за національною ознакою, їх тримають у заручниках, морять голодом, створюють умови, несумісні із життям, тощо. Таким чином ми підходимо до методів ведення війни. Без заперечень, будь-яка війна є антигуманною. Водночас людство випрацювало певні правила її ведення. Як би це цинічно не звучало, але люди домовились, як вбивати одне одного. І цивілізовані країни дотримуються цих правил або хоча б намагаються це робити.
І тут з історії ми бачимо, що російська сторона ніколи цих правил не дотримувалась. Ба більше, частину документів, якими визначають закони та звичаї війни, росія ніколи й не підписувала. І багато дослідників Другої світової визначають, що, наприклад, злочинів нацистів на окупованих територіях СРСР могло бути менше, якби свого часу він підписав різні конвенції про поводження з військовополоненими, цивільним населенням, з іншими категоріями, які можуть виникати під час бойових дій.
Загалом росіяни воюють так, що вони знищують всіх, хто не здається. Вони не вміють проводити точкові військові операції із захоплення міст. Вони мають лише два шляхи. Або їм здаються, умовно говорячи, віддають ключі від міста й зустрічають із квітами. Або вони нищать усе будь-якими засобами. Це ми бачили у Грозному, Алеппо, які вони не змогли взяти шляхом бойових дій, тому стерли їх з лиця землі. Тепер ми бачимо це в Маріуполі.
— А ще в Маріуполі ми бачимо перейняту у сталінського режиму практику депортації мирних мешканців.
— Під час нашої війни, якщо порівнювати з Другою світовою, відбувається нашарування злочинів. Одним із воєнних злочинів, що вчиняють росіяни, є і переселення цивільних мешканців. Це ми бачили у 2014-му, коли переселяли українців із тимчасово окупованих Луганської, Донецької областей і кримських татар та українців із Криму. Тепер це відбувається в Маріуполі. Практику масових депортацій активно застосовував Сталін. Хоча переселення були і в умовах Першої світової війни. Тоді російська імперія зі своїх західних теренів депортувала сотні тисяч українців, німців чехів та інших, яких вважали «ненадійними». Тоді ж здійснювалися депортації українців і на захоплених росією теренах Австро-Угорської імперії. Але настільки систематичним і масовим це було лише в радянському союзі. Це і виселення куркулів на початку 1930-х років, і практики депортації поляків та німців під час «зачистки» прикордонних територій радянського союзу упродовж 1934-1937 років, де чи не найбільше постраждала Вінницька область, і так звані спецоперації під час масових репресивних акцій 1937-38 років з переселення українців у Сибір, коли представників етнічних груп арештовували, розстрілювали, а інших відправляли на каторжні роботи. Їхні родини також висиляли як «політично неблагонадійних» У такий самий спосіб під час Другої світової війни із західних теренів України депортували за національною ознакою політично свідомих українців. При чому це відбувалося двічі. Уперше в 1939 році, коли Гітлер і Сталін розпочали світову війну, напавши на Польщу, у складі якої перебували західноукраїнські землі. І на цих теренах, якщо голів сімей арештовували, а потім ув’язнювали або розстрілювали, то їхні родини в обов’язковому порядку депортували на спецпоселення, у такі умовні концтабори. Удруге це повторилося після того, як нацистів уже вигнали, але радянська влада повернулась на західні терени й розпочала так звану повторну радянізацію, масове полювання на прихильників ОУН/УПА та їхнє виселення. Усім відома й депортація кримських татар у 1944-му, коли із Криму у віддалені регіони СРСР депортували від 200 до 400 тисяч представників цього народу. Сьогодні ми спостерігаємо, як ворог примусово вивозить на територію ОРДЛО та росії з Маріуполя простих мешканців міста, персонал і пацієнтів лікарень, вихованців дитячих будинків тощо, відбирає у них документи, поселяє в табори. За даними The Independent, уже близько 100 тисяч українців кремль масово переселив з тимчасово окупованих територій до Сибіру, Кавказу та за Полярне коло.
— Окрім того, російська армія запозичила в нацистів і практику нищення доказів своїх злочинів у крематоріях…
— Так, тут ми дійсно можемо провести таку паралель. Говорячи про жертв Голокосту, ми завжди уявляємо газові камери та крематорії. Проте маємо розуміти, що велика кількість євреїв була знищена кулями. Саме так відбувалося в окупованій нацистами Україні. І вже пізніше, коли нацисти зрозуміли, що програють, то розстріляних жертв вони викопували і спалювали. Сьогодні, після широкого міжнародного розголосу геноциду українського народу в Бучі, російські війська, так само як і нацистські кати й з такою самою метою — знищити наслідки своїх злочинів, почали використовувати в Україні мобільні крематорії. Але в цій ситуації є відмінності в діях росіян і німців.
— Які саме?
— Збройні сили росії використовують мобільні крематорії й для знищення тіл своїх же військовослужбовців. Вони це роблять, аби приховати їхню реальну кількість та для того, щоб банально не виплачувати гроші сім’ям загиблих. На відміну від них, німці не спалювали своїх. Під час боїв вони робили могилу на місці загибелі й завжди ставили позначку на ній. А потім робили нормальне кладовище. Одне з таких було влаштоване на початку 1942 року у Вінниці. Там кожна могила була підписана. Навіть сьогодні в німецької сторони збереглися списки похованих тут вояків Вермахту, тобто коли натрапляєш на одну особу, можеш ідентифікувати, хто може бути поряд з нею. А в росіян виходить, як у тому відео з полоненими: «Так у вас же єсть слоган: „Своіх нє бросаєм“. Так нас нє бросілі, нас забилі…» І можна ще додати — вас не просто забули, вас спалили у вашому ж крематорії.
— Читаючи новини про викрадені ложки, виделки, собачі буди, унітази, ношені кросівки, дивом дивуєшся. Хоча, якщо пригадати, як радянські «визволителі» вагонами вивозили в союз вкрадені речі, розумієш, що це в них теж така традиція.
— Так, грабунок — звична для них річ. У Другу світову практично всі високопоставлені командири на кшталт Жукова, Ватутіна, складували на своїх відомчих дачах награбовані в Німеччині сукно, кришталь, порцеляну, картини, одяг для своїх дружин та інші речі. Це намагались приховати, але правда все одно вийшла назовні. І сьогодні бачимо, що російські солдати — звичайні злодюжки, які тягнуть за собою навіть собачу будку. Мабуть, тому що ця буда краща за їхнє житло в якомусь там Богом забутому Рубцовську.
— Але ж вони не лише дрібні злодюжки. Слухаючи про неймовірно жахливі історії зґвалтованих дівчат і дітей, розумієш, що вони садисти, які не мають нічого людського…
— Тут ми теж можемо сказати, що сьогоднішні російські солдати такі самі, як і їхні предки. Варто пригадати лише окупацію Німеччини та, зокрема, Берліна. Останніми роками з’явились окремі наукові дослідження, опубліковано щоденники про те, що таке було бути жінкою або дівчиною в умовному Берліні в 1945 році. Є зафіксовані спогади й очевидців — радянських солдатів, де вони згадують, як усім підрозділом ґвалтували дівчат. Це дійсно страшно.
— Сьогодні багато українців вживають термін «рашизм» стосовно режиму, який встановився в росії та злочинів, які армія цієї країни чинить в Україні. Дехто навіть виводить формулу: нацизм + сталінізм = рашизм. Наскільки це слово віддзеркалює суть того, що відбувається? І чи не зарано вводити термінологію щодо подій, які ще тривають, які є свіжою раною і які болять всім українцям?
— Сьогодні сенсотвірна термінологія не відпрацьована, вона стихійна, у нас є багато влучних словотворів, якими ми користуємось для означення того, що відбувається. Але, звісно, вони використовуються не у професійній сфері. Кожне поняття має бути теоретизоване, аргументоване, інтегроване в методологічну основу. Питання в тому, що ще потрібно буде визначити, як називати нинішні події. Очевидно, що це війна, але яка: російсько-українська, національно-визвольна чи ж вітчизняна… І взагалі, необхідно переосмислити те, що відбувалось між росією та Україною після 1991 року. Щодо російської ідеології, то, про мене, вона поєднує російське імперське чорносотенство та ксенофобію, однопартійність, репресії та клановість сталінізму, збочений месіанізм нацизму й викривлене ототожнювання себе й держави — від фашизму. Це якщо коротко. Загалом у росії чітко простежується рабська психологія з тоталітарною владою. А вільні люди завжди перемагають рабів. Тому Перемога буде за Україною!
— Дякую за розмову!
P.S. Коли готувався матеріал, Верховна Рада України ухвалила закон № 7214, яким визнала росію державою-терористом із тоталітарним неонацистським режимом.
