Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
«Я бачив ще тоді, на Балканах, як російські найманці зі сторони сербів поводилися гірше, ніж тварини — певно, така кровожерливість десь прописана в їхніх генах».
Старший сержант Олександр — мобілізований окремої бригади морської піхоти. Він один із перших прибув до частини і взяв до рук зброю, щоб захистити Батьківщину від російських фашистських військ, які наприкінці лютого відкрито вдерлися в Україну.
Чоловік родом з Одещини, у 1991 році проходив строкову службу в АР Крим. А у 1993 році у складі миротворчих сил він брав участь у стабілізаційних діях у колишній Югославії. То був його перший бойовий досвід і перше розуміння того, що хоча війна — це завжди важко, але якщо битися на смерть за збереження свого державного суверенітету та територіальної цілісності — перемога обов’язково буде.
Олександр був у складі тих 79 українських миротворців із 240-го окремого спецбатальйону, які захистили та не допустили можливого геноциду мирних жителів у анклаві населеного пункту Жепа колишньої Югославії та врятували тим самим життя майже 10 тисяч мусульман.
— Тоді наш анклав буквально «списали з рахунків» і очікували, що його візьмуть упродовж декількох годин після захоплення Сребрениці. Ми охороняли територію 121 кв. км, на якій поблизу хуторів та на дорогах було 9 спостережних пунктів та блокпостів. На озброєнні мали лише 9 БТРів і легку вогнепальну зброю. Командування сектора довгий час не інформувало нас про наслідки атаки сербських формувань у Сребрениці. Жодних окремих розпоряджень та наказів зі штабу сектора не було, тож наше командування мусило самостійно ухвалювати рішення, як діяти у новій ситуації. І рішення було не відступати — ми готувалися до кругової оборони, — пригадує Олександр.
Тоді план взяти анклав за декілька годин з тріском провалився — українські миротворці майже 2 тижні на околицях Жепи давали відсіч боснійським сербам. Їм вдалося вивезти з анклаву кілька тисяч цивільних. До слова, вдячні мусульмани не забули про подвиг українців і сьогодні у відбудованому анклаві знаходиться пам’ятник їхнім рятівникам.
Після повернення додому Олександр вирішив займатися улюбленою справою.
— Мені завжди подобалося працювати біля землі, жодної роботи не цурався, тому крок за кроком заводив дорогоцінні для мене гектари, сіяв пшеницю, сонях, кукурудзу, будував парники, — говорить Олександр.
І так було аж до 2014 року, поки не почалася чергова війна, але цього разу вона постукала у рідні двері.
— Я одразу зрозумів, що мій досвід може стати в пригоді, тому почав шукати тих, хто міг би замінити мене біля землі. І вже у 2015 році добровільно приєднався до 27-ї реактивної артилерійської бригади. У її складі на посаді заступника командира взводу боронив від кацапської навали нашу країну на сході, — розповідає військовий.
У 2017 році демобілізувався і повернувся до улюбленої роботи. Та знову не на довго. У лютому 2022-го він разом із побратимами знову взяв до рук зброю, щоб гнати геть окупантів з рідної землі, але у складі окремої бригади морської піхоти.
— Пам’ятаю, коли я був в колишній Югославії, то бачив від росіян лише шалену ненависть до українців. Ще тоді їхні найманці зі сторони сербів поводилися гірше, ніж тварини — лютували та знущалися з мирних жителів. Певно, така кровожерливість десь прописана в їхніх генах. Тому вірити їм не можна в жодному разі, — запевняє морпіх.
Проте, як би не було зараз важко нашим захисникам, Олександр свято вірить, що усе зруйноване — відбудуємо, знову засіємо поля і виховуватимемо дітей у мирній країні.
— Ми готові гнати ворога з власної землі поки стане сил, поки не закінчиться війна, поки не настане перемога. Бойового духу нам вистачить, бо українці — нація воїнів, а не рабів, — резюмував Олександр.
