Ці та інші обов’язкові елементи є звичними на сьогодні складниками сучасної базової загальновійськової підготовки, яка пройшла кілька етапів трансформації та вдосконалень від початку широкомасштабного вторгнення….
На медичних сестер старших сержантів Марину та Наталію, які нині проходять військову службу у Запорізькому військовому госпіталі, покладено обов’язки викладати тактичну медицину.
– Навчаємо, як зупинити кровотечу, як налагодити дихання та інше, – розповідає Наталія. – Якщо наші слухачі – цивільні, не медики, то викладаємо за коротким курсом, якщо медики – даємо глибше. Вони зможуть і катетер поставити, і прокапати належні медрозчини. На жаль, у нас немає тренажерів, але ми розповідаємо дуже докладно: коли ставити обладнання, показуємо точки, де саме це робити. Робимо все, аби люди розумілися і не губилися в екстрених випадках.
Через тренінги дівчат вже пройшли близько 600 осіб.
– До нас звертається дуже багато цивільних людей, і ми нікому не відмовляємо, – каже Марина. – Зараз левову частину слухачів складають бійці тероборони.
Нерідко у разі необхідності медсестри-тренери виїжджають до військових на позиції. Там навчають хлопців важливим для них медичним премудростям.
Марина та Наталія до російського повномасштабного вторгнення служили в авіаційній частині, яка вже у перший день зазнала масованого ракетного удару.
– Це було дуже страшно… Не хочеться повертатися в той день, – згадує Марина. – Нас підняли по тривозі, бо по нашій частині вдарили ворожі ракети. Вже у перші хвилини з’явилися поранені, які потребували медичної допомоги, і ми її надавали. Тоді ж частину екстрено передислокували – виходили колоною.
Так дівчата потрапили до Запоріжжя. На жаль, родини обох медсестер опинилась в окупації.
– Передзвонюємося, коли є можливість. Були випадки, коли зв’язок пропадав на три доби, – каже Наталія. – Знаю, що у моїх дітей є провізія, медикаменти, але з цим стає все складніше. Морально людей пресують. Українське телебачення відключили, натомість запустили російське, яке вихваляє путіна та росармію – «визволительку». Дуже хвилююся за них.
Дівчата кажуть, що готові роботи все від них залежне, аби наблизити звільнення окупованих територій. Раді, що працюють у Запорізькому госпіталі, адже нині він працює, немов годинниковий механізм: чітко, точно, без метушні.
– Командир на своєму місці. Він у все вникає, контролює всі процеси щодо поранених, – каже Марина. –Вирішив усі питання з нами, не на жарт переляканими у перші дні. Зараз ми маємо, де жити, нас чудово годують. Стараємося якомога якісніше виконувати свої обов’язки, аби наблизити спільну перемогу.
