Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 30 січня 2026…
Чернігівщина, мальовниче село Левковичі, що розкинулось неподалік від обласного центру поміж лісів Сіверщини. Як і скрізь навколо Чернігова, російські окупанти прийшли сюди майже в перші дні війни і облаштували укріпрайон для подальшого наступу.
Місцеві розповіли, що свою лінію оборони з позиціями артилерії для обстрілу міста орки обладнали за селом. Звідти вони гатили по місту над людськими хатами з усього, що в них було, у такий спосіб прикриваючись «живим щитом». А неподалік від залізничної станції облаштували базу для зберігання пального.
Так вони і жили: стріляли, їли, спали і ср*ли. Проте недовго…
«Що ж трапилося?» — запитає пересічний читач. А ось що: одного дня моторошна подія трапилася в їхньому житті. Їхнім «солодким» будням та метаболізму зростання російських організмів завадила наша ракета і, традиційно, Збройні Сили України. Наші військові ретельно прицілилися і один раз вистрелили. Від «персоналу», що обслуговує, залишилася тільки пара військових «кросівок».
Деталі без коментарів на фото:
